— Чому не так? — перепитала дівчина. — Це звичайні стосунки господаря й слуги, про які ти мені розповідав, коли ми зустрічались востаннє. Ти ж розумієш: я — господиня, а ти — раб. Я наказую, а ти беззастережно слухаєшся. Пам’ятаєш, як це працює?
— Такому гарненькому личку не годиться так кепкувати, — зауважив я. — Можеш собі розводитись на цю тему скільки хочеш. Ти сама чудово розумієш, про що це я. Ти — не чарівниця!
— Та невже? І чим же я не схожа на чарівницю?
Демон, що зручно влаштувався в колі, поглянув ліворуч. Тоді поглянув праворуч. Найсумніше, що це дівчисько мало рацію. Ось — я, ув’язнений у пентаклі. А ось — вона, що стоїть у сусідньому пентаклі. А довкола — звичне знаряддя: канделябри, чаші з пахощами, шматки крейди, груба книжка на столі. Загалом, однак, кімната була порожня — навіть без завісок на вікні. Високо в небі сяяв великий повний місяць, що заливав наші обличчя сріблястим світлом. Крім невеличкого рівного підвищення в центрі кімнати, де було накреслено руни й пентаклі, решту підлоги було складено з покороблених кривих дощок. Крім розмарину, в кімнаті віяло вологою, порожнечею та різними гризунами. Поки що все видавалось цілком звичайним. Я вже тисячу разів бачив це понуре видовище — змінювався хіба що краєвид з вікна.
Проте мене зараз більше цікавила та, що мене викликала. Так звана чарівниця.
Кіті Джонс.
Так, це була вона. Живісінька — і ще більше самовпевпена, ніж досі: руки в боки, посмішка — ширша за дельту Нілу. Саме така, як я вдавав її увесь цей час, аби дошкулити Мендрейкові[52]. Її довге чорняве волосся тепер було підстрижене — ледве прикривало вуха, та й обличчя трохи змарніло порівняно з тим, яким я пам’ятав його. Однак тепер вона була в кращій формі, ніж тоді, коли я бачив її востаннє, — коли вона шкутильгала вулицею після своєї перемоги над ґолемом. Скільки часу відтоді минуло? Років зо три, не більше.
Проте здавалось, ніби час для неї минав якось по-іншому: її очі випромінювали спокій, який надає лише чесно набуте знання[53].
От і гаразд. Тільки викликати мене вона ніяк не могла. Я знав це достеменно.
Кишеньковий демон хитнув головою.
— Це хитра витівка, — поволі промовив я, оглядаючи кожен куток кімнати зі старанністю фехтувальника. — Справжній чарівник десь тут… він ховається…
Вона посміхнулась.
— Гадаєш, я ховаю його в рукаві? — вона для певності навіть махнула рукою. — Ні. Тут нікого немає. Може, це ти, Бартімеусе, за свого поважного віку зробився забудьком? Це ж ти в нас володієш магією!
Я винагородив її демонічним поглядом спідлоба.
— Кажи собі що хочеш, а тут поблизу є ще один пентакль… мусить бути… колись мене вже пробували так дурити… Може, навіть за оцими дверима! — я показав на єдиний вихід з кімнати.
— Ніякого пентакля там немає.
Я згорнув руки — всі чотири — на грудях:
— Ось де він!
Вона хитнула головою, мало не сміючись:
— Кажу тобі, що там нічого немає!
— Доведи! Відчини двері й покажи мені!
Вона засміялася вголос:
— Вийти з пентакля? Щоб ти роздер мене на шматки? Не будь дурнем, Бартімеусе!
Я приховав своє розчарування за ображеною гримасою:
— Не дури мене! Він там — це я знаю напевно!
Її обличчя завжди було жвавим. Зараз на ньому відбилася нудьга.
— Ми лише марнуємо час. Може, оце переконає тебе!
Вона швидко пробурмотіла п’ять складів. З середини мого пентакля вибухнуло бузкове полум’я — і легенько вдарило мене в найчутливіше місце. Я підскочив аж до стелі, що відвернуло її увагу від мого жалібного зойку — принаймні я на це розраховував. Коли я знову приземлився, полум’я вже зникло.
Вона моргнула бровою:
— Може, тобі все-таки варто було надягти штани?
Я суворо поглянув на неї.
— Тобі пощастило, — сказав я, зібравши докупи всю свою зачеплену гідність, — що я вирішив не обертати цей Каральний Ляпас проти тебе. Адже я знаю ваше ім'я, панно Джонс! Це надає мені захист. Чи, може, ти в своїх студіях ще не дійшла до цього?
Вона стенула плечима:
— Так, я дещо чула про це. Однак подробиці мене не цікавлять.
— Отож я й кажу, що ти не чарівниця. Чарівників насамперед цікавлять саме подробиці. Лише завдяки подробицям вони залишаються живі. Я просто не розумію, як ти вижила після всіх цих викликів…
53
Її вбрання тоді аж ніяк не цікавило мене, та найдоскіпливішим з вас я все-таки скажу: на ній були чорна блузка й штани — і вони дуже пасували їй, якщо це вам цікаво. Комір блузки вона розстібала, прикрас не носила. Взута була в білі кросівки. Скільки їй тоді було років? Напевно, з дев’ятнадцять. Я ніколи не питав її про вік, а зараз питати вже запізно.