— Яких викликів? Ти перший, кого я викликала сама!
Незважаючи на підпалені сідниці, від яких помалу віяло ароматом свіжих грінок, демон щосили намагався — нехай і запізніло — вдавати, ніби він контролює ситуацію. Проте це нове повідомлення знову спантеличило його[54]. Мені кортіло задати їй чергове жалібне запитання, проте я вирішив залишити його невимовленим. Це було марно. Хоч як подивися, все тут не так. Тож я застосував нову невідому досі стратегію: я промовчав.
Цей хитрий хід, здається, спантеличив дівчину. Зачекавши кілька секунд, вона зрозуміла, що продовжувати розмову доведеться їй. Глибоко зітхнувши, щоб заспокоїтись, вона заговорила:
— Так, твоя правда, Бартімеусе. Я, дякувати Богові, не чарівниця. Цей виклик — перший і єдиний, який я маю намір зробити. Я задумала це ще три роки тому.
Ще раз зітхнувши, вона замовкла. Мені спав на думку ще десяток питань, однак я знову промовчав[55].
— Для мене це лише засіб досягнення мети, — провадила Кіті. — Мене не цікавить те, чого звичайно хочуть чарівники. Щодо цього не хвилюйся.
Знову запала мовчанка. Чи заговорив я? Ні, я не розтулив вуст.
— Нічого цього мені не треба, — мовила дівчина. — Ні багатства, ні влади над світом. Я все це зневажаю.
Що ж, моя стратегія спрацьовувала, хоч і зі швидкістю черепахи в свинцевих черевиках. Я помалу діставав пояснення.
— І, звичайно ж, я не хочу поневолювати полонених духів, — радісно додала вона. — Якщо ти так думаєш…
— Не хочеш поневолювати духів?!
Отут і настав кінець моїй стратегії. Проте, з іншого боку, я мовчав більш ніж хвилину — а це вже свого роду рекорд. Зменшений демон обережно помацав обпечене місце, виразно стогнучи й зойкаючи.
— У тебе дуже дивний спосіб не поневолювати. Мені, до речі, боляче!
— Я просто хотіла довести, що ти помиляєшся, — відповіла вона. — До речі, ти не міг би не робити цього? Ти збиваєш мене з пантелику..
— А що я такого роблю?! Тільки мацаю…
— Бачу, що мацаєш. Просто не роби цього. До речі, перетворись краще на що-небудь інше. Ця твоя подоба надто вже огидна… Я думала, що в тебе більше смаку.
— Огидна? — присвиснув я. — Та, мабуть, і справді нечасто викликала духів! Гаразд уже: якщо ти така вразлива, я прикрию свій сором.
Я прибрав свою улюблену подобу. Птолемей пасував мені: в його подобі мені було зручно, — та й дівчину він теж задовольняв, бо обпечену частину тіла в нього затуляла пов’язка.
Тільки-но я обернувся Птолемеєм, очі дівчини спалахнули.
— Так! — прошепотіла вона. — Ось він!
Я примружив очі:
— Пробачте, чим я можу стати в пригоді?
— Ні, дякую… Просто… просто ця подоба набагато краща…
Та водночас вона так схвилювалася, що їй перехопило подих, і їй знадобилося кілька хвилин, щоб опанувати себе. Я сів на підлогу, підібравши ноги, й заходився чекати.
Дівчина теж сіла. Вона несподівано — з невідомої причини — заспокоїлась. Ще хвилину назад її мова була повільна й незграбна, а тепер попливла жвавим потоком.
— Отже, Бартімеусе, вислухай мене як слід, — сказала вона, подавшись уперед і затарабанивши пальцями об підлогу. Я пильно стежив за її руками — про всяк випадок: чи не торкнеться вона крейдяної лінії, чи не зітре її мимоволі… Ні, звичайно ж, мені було цікаво, що вона хоче сказати, однак проґавити вдалий момент для втечі я теж не хотів.
Птолемей сперся підборіддям об долоню:
— Гаразд, кажи. Я послухаю.
— Добре… Ой, я така рада, що все так чудово вийшло! — вона тупцяла туди-сюди на місці, мало не обнімаючи з радощів саму себе. — Я й не сподівалася, що в мене це вийде! Мені стільки довелося вчитись… ти навіть не уявляєш! А може… може, й уявляєш, — погодилась вона, — хоча будь-що вивчити це все було непросто!
Мої темні очі примружились:
— То ти навчилася цього за три роки?
Я був щиро вражений — хоч мені все-таки й не вірилось.
— Так! Я почала вчитись майже відразу після того, як зустрілася з тобою. Відразу після того, як роздобула собі нові документи. Я змогла відвідувати бібліотеки, читати книжки з магії…
— Ти ж ненавидиш чарівників! — вибухнув я. — Ненавидиш усе, що вони роблять! І нас — духів — теж ненавидиш! Ти казала це мені просто в обличчя — мушу визнати, що це неабияк зачепило мене. Що ж змінилося? Що змусило тебе викликати духа?
— Ну, мені був потрібен не просто старий демон, — відповіла вона. — Я, власне, тому й навчалась увесь цей час… тому й вивчала ці… огидні звички, щоб викликати саме тебе!
54
Нас, джинів четвертого рівня, не дуже просто викликати, бо ми дуже хитрі, прискіпливі — і легко помічаємо якнайменший огріх у заклятті. Саме через те, а також через наш могутній розум і привабливі зовнішні риси (зазвичай від нас не тхне горілими грінками), чарівники воліють викликати нас, лише маючи добрий досвід.
55
Я вже не кажу про двадцять дві можливі відповіді на кожне з цих питань, про шістнадцять припущень і висновків, що випливають із них, про рівняння з чотирма невідомими, дві аксіоми й лімерик. Ось який я розумник!