— Мене?
— Тебе це дивує?
Я гордовито виструнчився:
— Ні, анітрохи! Що ж тебе так привабило в мені? Мабуть, моя видатна особистість? Чи блискуча манера вести розмову?
Дівчина реготнула:
— Звичайно ж, не особистість! Саме розмова. Наша з тобою бесіда просто захопила мою уяву..
Правду кажучи, я й сам до ладу не пам’ятав цю розмову. Відтоді минуло три роки, хоч тепер і здавалось, ніби збігло набагато більше часу: адже це відбулося ще тоді, коли мій постійний господар Натаніель був ще понурим невдахою, що відчайдушно прагнув визнання. Саме під час історії з ґолемом, коли в Лондоні водночас хазяйнували глиняне чудовисько й африт Гонорій, мій шлях удруге перетнувся зі шляхом Кіті Джонс. Вона тоді вразила мене й силою свого духу, й своїм шаленим ідеалізмом — рисами, що вельми рідко трапляються в чарівників. Вона була простолюдинка — малоосвічена, нітрохи не обізнана із справжнім устроєм свого світу, та водночас ладна кинути виклик цьому світові й змінити його на краще. Ба більше: вона ризикувала життям, щоб урятувати свого ворога — мізерного нікчему, негідного навіть лизати її черевики![56]
Так, вона справді вразила мене. І мого господаря — теж, якщо вже казати щиро.
Я посміхнувся:
— Виходить, тобі сподобалась наша розмова?
— Вона змусила мене замислитись, Бартімеусе. Всі оці твої розповіді про цивілізації, які приходять і відходять. Та сказав, що треба шукати загальних тенденцій, і я зрозуміла, що мушу знайти їх. — Говорячи це, вона тицьнула пальцем у підлогу — майже в червону крейдяну лінію; близько від неї, дуже близько. — Ось я й почала шукати.
Птолемей поправив краєчок пов’язки:
— Це все дуже добре, хоч і не має жодного стосунку до того, що ти жорстоко витягла безневинного джина з місця його спочинку. Моїй сутності вкрай потрібне зцілення. Мендрейк тримав мене в рабстві, — я швиденько порахував на пальцях рук і ніг, — шістсот вісімдесят три доби з останніх семисот. І це серйозно відбилось на мені. Я — наче яблуко з самісінького дна бочки: зовні — солодке й гарне, а всередині — геть вигниле. А ти витягла мене звідти, де я міг би зцілитися.
Дівчина схилила голову набік і поглянула на мене спідлоба:
— Ти хочеш сказати — з Іншого Світу?
— Так, це одна з його назв.
— Ну, тоді пробач, що потурбувала тебе. — Вона сказала це так, ніби ненароком розбудила мене, коли я на хвилинку задрімав. — Я навіть не була певна, що зможу це зробити. Я боялася, що моїх навичок ще недостатньо для цього.
— З твоїми навичками все гаразд, — відповів я. — Вони чудові. І це змушує мене запитати про найголовніше: як ти навчилась викликати мене?
Вона скромно стенула плечима:
— О, це було не так важко. Знаєш, що мені здається? Що чарівники навмисне перебільшували всі ці труднощі багато років — щоб відвернути від цієї справи простолюд. Врешті-решт, чи багато для цього треба? Акуратно накреслити кілька ліній за допомогою лінійки, мотузка й циркуля. Кілька рун, кілька заклять. Піти на ринок, купити прянощів… Знайти спокійне місце, ще раз усе повторити… От і все.
— Ні, — заперечив я. — Жоден простолюдин, як мені відомо, цього раніше не робив. Тобі, мабуть, допомогли. З мовами, рунами, колами, з цією мерзенною сумішшю трав — з усім… Якийсь чарівник. Хто він?
Дівчина накрутила пасмо волосся собі на вухо:
— Ну, його імені я тобі не скажу! Хоча — твоя правда: мені дійсно допомогли. Тільки, зрозуміло, не з цим викликом. Він думає, що магія — це просто моє захоплення. Якби він дізнався, чим я займаюся, його б побив грець, — вона всміхнулася. — Зараз він міцно спить двома поверхами нижче. Насправді він дуже хороший… Будь-що це потребувало часу, та все виявилось не так важко. Мені навіть дивно, що інші люди цього не пробували.
Птолемей пильно оглянув її з-під опущених повік.
— Більша частина людей, — значуще наголосив я, — трохи побоюються тих, хто може з’явитись на виклик.
Дівчина кивнула:
— Справді. Але все не так погано, якщо ти не боїшся того демона, якого збираєшся викликати.
— Що?! — стрепенувся я.
— Ну, я знаю: якщо вимовити закляття, чи накреслити пентакль, чи зробити щось іще неправильно, може статися щось моторошне. Але ж усі ці страхіття залежать від того демона… ой, пробач, я хотіла сказати «джина», — від того джина, про якого йдеться. Хіба не так? Якби то був якийсь давній африт, цілком мені незнайомий, я, звичайно, трохи стривожилася б — на той випадок, якщо ми раптом не зійдемось характерами. Але ж ми з тобою вже знайомі, еге ж? — вона подарувала мені чарівну усмішку. — І я знала, що ти не завдаси мені шкоди, якщо я зроблю якусь невеличку помилку..