— «До людей» — це значить «до простолюду»? — перепитала вона.
— Еге ж, ми так називаємо їх прилюдно, — погодився він. — Вони самі полюбляють це слово. Але ж насправді це нічого не значить…
— Зрозуміло, — сухо відповіла вона. — Ні, дякую. Мене моє життя цілком влаштовує. Гадаю, що жодне ваше міністерство не зрадіє, якщо їм підсунуть таку стару простолюдинку, як я… До того ж мені досі подобається робота вчительки. Проте все одно дякую за пропозицію…
Вона відгорнула рукав пальта й позирнула на годинник.
Чарівник заломив руки:
— Ви поспішаєте?! Послухайте-но: хочете, я вас підвезу? Мій шофер доправить вас куди завгодно. Вам не доведеться штовхатись в автобусі чи метро…
— Ні, дякую. Ви дуже ласкаві, — її обличчя скам’яніло.
— Гаразд. Якщо вам завгодно… — попри холод, Мендрейк спітнів і відчував роздратування. Тепер він украй шкодував, що вийшов з автомобіля. — Був дуже радий побачити вас. Звичайно, я мушу просити вас зберігати нашу розмову в найсуворішій таємниці… Хоча, сподіваюсь, ви й самі це розумієте, — додав він трохи недоладно.
Панна Лютієнс поглянула на нього так, що він зненацька перенісся на пів життя назад — у ті дні, коли її невдоволення — а це траплялось нечасто — занурювало його класну кімнату в морок. Він мимоволі потупився.
— Невже ви думаєте, — ущипливо поцікавилась вона, — що я кинуся розповідати будь-кому, що колись бачила вас — великого Джона Мендрейка, нашого любого міністра інформації, — завислим у повітрі догори сідницями? Що я чула, як ви кричали з болю, коли жорстокі люди били вас? Ви гадаєте, що я розповідатиму про це? Ви справді так думаєте?
— Ні! Не про це! Я мав на увазі своє ім’я…
— Ось що! — вона коротко, сухо реготнула. — Може, це вас і здивує, але в мене є багато важливіших справ. Так, навіть у мене — з моєю дурною, нікчемною роботою — немає великого бажання зраджувати дітей, з якими я колись працювала, — хай там ким вони стали тепер. Вашого справжнього імені, пане Мендрейку, від мене ніхто не дізнається. А тепер мені пора. Я спізнююсь на роботу.
Вона обернулась і попрямувала геть. Він прикусив губу. Гнів у його душі змішався з відчаєм.
— Ви не так мене зрозуміли! — вигукнув він. — Я прийшов сюди не для того, щоб вихвалятися перед вами! Просто тоді я не встиг подякувати вам…
Панна Лютієнс зупинилась, озирнулась через плече. На її обличчі вже не було й сліду гніву.
— Ні, я, здається, вас розумію, — відповіла вона. — І мені приємно це знати. Але ви помиляєтесь. Це хлопчик був мені вдячний, а ви — вже не той хлопчик. Ви не можете говорити за нього. У нас із вами немає нічого спільного.
— Я хотів сказати, що знаю, як ви намагались мене врятувати…
— Так, — відповіла вона. — І, на жаль, не врятувала. На все добре, пане Мендрейку.
І поспіхом подалася геть, із шурхотом ступаючи вогким листям.
17
Лише кілька годин — і знову виклик. Оце вже мені подобається! Звичайно ж, один-єдиний день без рабства пропав намарно…
Ану погляньмо… Спочатку Мендрейк, потім дівчина. А хто ж буде зараз? Після несподіваної появи Кіті в пентаклі я сподівався, що цього разу це виявиться поштар.
Ба ні, не пощастило! Це знову був мій любий господар, геть похмурий. До того ж у руці він тримав спис зі срібним вістрям.
Що ж, на його очевидні наміри я зреагував належним чином. Я змусив свою бідолашну натомлену сутність прибрати подобу воїна з головою левиці — на зразок тих, що билися в єгипетських війнах[57]. Шкіряний нагрудник, спідниця з бронзових смуг, ясно-кришталеві очі, ікла, що стримлять із чорних ясен. Чудово! Я з попередженням підняв лапу:
— Навіть не думай про це, шмаркачу!
— Мені потрібні відповіді, Бартімеусе! Відповіді! Інакше… бачиш цей спис? Я вгороджу його в твою горлянку перше, ніж зі мною буде покінчено!
Слова сипались із його скривлених вуст. Очі в нього вирячились, як у риби. Він, здавалося, був трохи засмучений.
57
Так, то була голова левиці — без гриви. Гриву зазвичай надто переоцінюють: так, вона має привабливий вигляд, але водночас заважає дивитись убік — і до того ж злипається від крові.