— Ти?! Ти й вістря його не знайдеш, поки сам на нього не сядеш! — відповів я лагідним, оксамитовим голосом. — Ти диви, побережися! Я й сам не без зброї.
З моєї м’якої лапи висунувся кіготь — кривий, наче півмісяць. Я ліниво крутнув ним, щоб він блиснув при світлі.
Мендрейк огидно посміхнувся:
— Це твої звичайні штучки, еге ж? Два дні тому ти й говорити не міг — не те, що битися. Ладен закластись: якщо я зараз шпигну тебе цим срібним вістрям, тобі буде непереливки. І обернути його проти мене ти теж не зможеш![58]
— Ти певен? — левиця витяглась на увесь зріст, упершись кошлатими вухами в стелю. — Це лише гучні слова, друже. Спробуй-но, доведи це ділом!
Він гаркнув і незграбно тицьнув у мій бік списом. Левиця побокувала й спробувала вчепитись кігтями в ратище. Видовище було жалюгідне: обидва ми схибили на добрячу милю.
— Оце, по-твоєму, удар? — пирхнула левиця, тупцяючи на місці. —Ти наче сліпий горобець, що намагається вхопити хробака!
— Ти був не кращий!
Чарівник походжав туди-сюди всередині свого пентакля, нахилявся, підскакував, тицяв списом на всі боки. Засапаний, задиханий, він демонстрував спритність людини, якій навіть м’ясо за обідом ріжуть слуги.
— Агов! — гукнув я. — Я тут, попереду!
— Відповідай, Бартімеусе! — скрикнув він знову. — Кажи мені правду! Не бреши й не викручуйся! Хто викликав тебе?!
Цього я й сподівався. Проте не міг сказати йому, що Кіті досі жива. Вона, звичайно, помиляється, та все ж таки зі мною повелася чесно. Левиця розгубилася[59].
— Хто тобі сказав, ніби мене хтось викликав?
— Я знаю це! Не заперечуй! Я викликав тебе цієї ночі, а ти не відповідав! Хто це був? З яким чарівником ти зустрічався?
— Та заспокойся вже. То була коротка зустріч. Нічого серйозного. Все це вже минулося.
— Нічого серйозного?! — він знову вдарив списом: цього разу вістря застрягло в підлозі. — Гадаєш, я в це повірю?!
— Не хвилюйся, пане ревнивцю. Не влаштовуй сцен.
— Хто це був? Чоловік чи жінка?
Я спробував його заспокоїти:
— Послухай-но! Я знаю, чого ти боїшся. Я цього не робив, Ти задоволений?
— Ні! Ти гадаєш, ніби я повірю хоч одному твоєму слову?
Це вже було занадто. Левиця вирішила вдатися до відвертого зухвальства[60]:
— Гаразд. Тоді повір, що це — не твоє діло. Я тобі нічим не зобов’язаний!
Хлопчина так розлютився, що ладен був вискочити зі свого костюма. Звичайно ж, я розумів, чого він боявся: щоб я не виказав комусь його справжнього імені.
— Слухай-но, синку, — сказав я. — Я ніколи не розповідаю одному своєму господареві про інших — якщо цього не вимагають мої власні інтереси. Отож не сподівайся, що я розповім тобі про той нічний виклик. І твого жалюгідного справжнього імені я теж нікому не виказував — з тієї-таки причини. Навіщо воно мені? Для мене воно нічого не важить. А якщо вже ти боїшся, що я відкрию комусь твої дитячі таємниці, на це є дуже простий спосіб. Відпусти мене й квит! Але ж ні — ти не можеш цього зробити. Ти просто, гадаю, не хочеш зректися свого минулого! Ось чому ти тримаєш мене напохваті — навіть такого немічного! Щоб чіплятися за того Натаніеля, яким ти був колись. Так само, як і за великого, бридкого Джона Мендрейка, яким ти став тепер.
Чарівник не відповів нічого — лише зирив на мене порожніми, вогненними очима. Я його не звинувачував. Правду кажучи, я й сам трохи здивувався. Не знаю, звідки беруться ці несподівані осяйні думки. Та боюся, що він мене розчув не до ладу. Вигляд у нього був якийсь кепський.
Ми перебували в його кабінеті. Надворі, здається, вечоріло. Всюди було порозкидано папери, на столі стояла незаймана тарілка з їжею. В повітрі пахтіло чимось квасним, тяжким, що свідчило про те, що господар тривалий час не мився. І справді, згаданий господар зараз не відзначався своєю звичною акуратністю. Обличчя в нього набрякло, очі були червоні й шалені, розстебнута — на мій превеликий подив — сорочка висіла пузирем. Усе це аж ніяк не пасувало його вдачі: зазвичай Мендрейк був дуже вимогливий до себе. А зараз усе його самовладання кудись поділося.
Що ж, цей бідолашний юнак такий вразливий! Треба з ним поводитись лагідніше…
— Чого ти такий розтріпаний? — пирхнув я. — Розтріпаний і розгублений! Що сталося? Ти раптом усвідомив, до чого докотився? Навряд чи це лише через те, що мене викликав хтось інший!
Хлопчина подивився в кришталеві очі левиці.
— Ні, — поволі відповів він. — У мене є чимало причин для смутку. А найголовніша — ти.
58
Хлопець, на жаль, мав рацію. Якби він застосував проти мене каральне закляття, я міг би обернути його проти нього (ось як може стати в пригоді справжнє ім’я чарівника), але зі справжнім ударом списа я нічого не зміг би вдіяти — надто в такому кволому стані.