— Ти знаєш, де вона? — запитав я.
Він не відповів нічого.
Я тихо промовив:
— Облиш її. Вона не завдасть тобі ніякої шкоди. До того ж пам’ятай: вона врятувала тобі життя. Тут я не збрехав ані слова.
Він хотів був щось відповісти, та лише мовчки хитнув головою — так, ніби змушував себе забути про це.
— Бартімеусе, — нарешті заговорив він. — Я обіцяв, що відпущу тебе, якщо ти виконаєш моє завдання. Хоч ти раз по раз випробовуєш моє терпіння, я не порушу свого слова. Розкажи мені, що сталось, коли ти вистежував Дженкінса, і я тебе відпущу.
Левиця згорнула на грудях лапи й поглянула на нього згори:
— Назавжди?
Він позирнув кудись убік:
— Цього я не обіцяв.
— То пообіцяй. Як я розумію, мої відомості — єдине, що може врятувати тебе від Тауеру. Так чи ні?
Він скреготнув зубами:
— Здається, цей Гопкінс замислює якусь змову. Якщо я зумію викрити її, моє становище, радше за все, поліпшиться.
— Справді? Що ж, у мене є цінні відомості. Вони тебе не розчарують.
— Гаразд… — відповів він майже нечутно. — Якщо вони справді цінні…
— Цінні. Навіть безцінні. Розумна угода — точнісінько як за давніх часів! Знаєш, Мендрейку, — замислено промовила левиця, — як нам було краще, коли ти був менший! Тоді тобі не бракувало здорового глузду.
Він понуро глянув собі під ноги:
— Мені про це вже казали. Я слухаю тебе!
— Гаразд, — левиця зчепила лапи, хруснула кістками й почала: — Я стежив за Дженкінсом по всьому Лондону. Він залучив до своєї змови цілу мережу чарівників. Разом їх семеро — всі чимось подібні до нього: слабкі, озлоблені, низького рівня — такому могутньому магові, як ти, не варто боятись їх.
— Та знаєш їхні імена? — Чарівник уважно слухав, ніби всотуючи кожне слово.
— Візерс, Берк… Ці імена для мене теж нічого не означають. А от Лайма ти повинен пам’ятати.
Мендрейк вирячив очі:
— Руфуса Лайма? Лавлейсового друга? Оце вже цікаво! То він досі…
— Еге ж. І так само схожий на рибу. Він, здається, щойно повернувся з Парижа.
— А що в них за наміри? Чи дізнався ти хоч якісь подробиці?
— Правду кажучи, нічого певного. Крім того, що вони всі підбирають собі демонів. Але ж вони чарівники — чим їм ще займатися? А ще вони говорили про мотузки й ланцюги. І про фургони…
Він зморщив носа:
— Фургони?
— Саме так. І згадували про якийсь експеримент. Вимагали доказів, що він пройшов з успіхом. Що за експеримент — навіть гадки не маю. — Я почухав собі вухо. — Що іще?.. Ось: Дженкінс сказав, що їх повинно бути семеро — «кожен на своєму місці».
Мендрейк мугикнув:
— Це про Раду. Нас у Раді семеро. Вони планують заколот.
— Як і завжди.
— Це справді цікаво. Тільки подробиць замало. — Мендрейк запитально поглянув на мене. — Ти хочеш, щоб я за це відпустив тебе?
— Не тільки за це. Дженкінс відвідував не лише кількох своїх відчайдушних друзяк. Він побував ще в декого… Ану, вгадай з трьох разів, у кого?
— У кого ж?
— Ну-бо, вгадай! Ой, який ти нудний… Гаразд, підкажу тобі. Борода… Правильно, молодець!
— Я ж нічого не сказав!
— Я все побачив з кольору твого обличчя![61] Так, цей найманець знову в місті, і брови в нього стали ще густіші, ніж ти пам’ятаєш. Із нечуваною сміливістю й спритністю я причепився до його семимильних чобіт — і подався з ним до парку, де він зустрівся з добродієм, який, напевно, й був тим самим невловимим Гопкінсом. Ні, я не чув ні слова з їхньої розмови. Цієї миті мене помітили їхні джини. Решту ти знаєш. Я розгубив половину своєї сутності дорогою до Ричмонда…
— Усе це гаразд, — зіпнув Мендрейк, — але що з того користі мені? Я не можу скористатися жодною з цих відомостей! Щоб пережити завтрашній суд, мені потрібно щось серйозніше… Гопкінс — ось у кому тут уся річ! Чи можеш ти описати його?
Левиця почухала ніс:
— Цікаво… Описати його важко. Він чолов’яга не дуже прикметний. Хіба що трохи сутулиться, обличчя звичайнісіньке, неголений… Волосся русяве… Чого це ти вхопився за голову?
Він утупивсь у стелю:
— А-а-а! Це безнадійно! Не слід було давати тобі цього завдання. Навіть Аскобол упорався б краще!
Це зачепило мене:
— Аскобол? Справді? То він, по-твоєму, зумів би з’ясувати й те, де Гопкінс живе?
— Що?!
— Він дав би тобі точну адресу еге ж? Тільки уяви: здоровенний незграбний циклоп в окулярах і пальті підкрадається до Дженкінса з найманцем у кав’ярні, замовляє чашечку кави й намагається підслухати… І все це непомітно!
— Гаразд, облишмо це… То ти знаєш, де живе Гопкінс? Де ж?