— У готелі «Амбасадор», — відповів я. — Ось. Малесенька дурничка, яку я встиг підхопити, перш ніж мене заганяли до останньої ложки мого життя…[62] Стривай, що це ти робиш?
Чарівник несподівано пожвавішав. Він обернувся до пентаклів, накреслених на підлозі, кахикнув і потер утомлені почервонілі очі.
— Це мій єдиний шанс, Бартімеусе, — сказав він. — Єдиний шанс, і я не обмину його. Завтра мої вороги знищать мене, якщо я не зможу надати їм нічого певного. А що може бути певнішим за пана Гопкінса в кайданках?
Розім’явши пальці, він заходився читати закляття. Холодний вітер хльоснув мене по ногах. Пролунало сумне виття. Правду кажучи, з таких витівок кепкували ще в Уруку — як із застарілих, що давно вже вийшли з моди[63]. Звичайно, що жодного сучасного чарівника цей галас не змусить покинути коло — хіба що він покотиться підлогою зі сміху. Я понуро хитнув головою. Зрозуміло, хто зараз з’явиться!
І справді, долинув грім, схожий на дзвін тріснутого обіднього гонга, і в сусідньому пентаклі виник білявий велетень. Він одразу вибухнув потоком стогону й скарг, на які господар не звернув ані найменшої уваги. Мене він не помітив. Я кілька хвилин чекав, поки він бідкався, стоячи навколішки, заламуючи руки й благаючи відпустити його, — а потім тихенько кахикнув:
— Може, дати тобі носовичок, Аскоболе? В мене вже ноги змокли!
Циклоп хутко підхопився. На його обличчі пломеніли сором і обурення:
— А він що тут робить, сер? Навряд чи я зможу працювати разом з ним!
— Не хвилюйся, — відповів я. — Я просто подивлюся, як тобі віддають наказ. А потім мене відпустять. Авжеж, «сер»?
Мендрейк не звертав уваги на нас обох. Він далі читав закляття, спрямовуючи їхню силу на інші пентаклі. Не забарилися нові дешеві витівки: ляскіт, спалахи, вереск, тупіт ніг, сморід зіпсованих яєць, пороху та болотного газу. Все скидалося на якусь дитячу вечірку — бракувало хіба що картонних ковпаків.
Ще через кілька секунд до нас приєднались інші члени Мендрейкової команди. Команда ця була досить-таки різноманітна. Насамперед — найгірший з них, Аскобол, що люто зирив на мене крізь свої патли. Далі — Кормокодран, похмурий тип третього рівня, геть позбавлений почуття гумору; він провів чимало часу в Ірландії — й тому полюбляв подобу людини-вепра з іклами й ратицями, пофарбованими яскраво-синьою вайдою. Наступною з’явилася Мвамба — джинія, що працювала в племені «абалуя» на сході Африки. До неї я ставився непогано — вона принаймні не підтримувала інших, коли вони похмуро кепкували з мене. Сьогодні вона (напевно, з якихось власних причин) прибрала подобу велетенської колючої ящірки в шкіряних чоботях. І, нарешті, останнім стовбичив Годж, ледве втиснувшись у свій пентакль: самі шпичаки, сморід і мерзенна вдача. Нам п’ятьом за останні кілька місяців частенько доводилось працювати разом, та жоден з них, на жаль, не мав такої завзятої вдачі, як я[64]. Ми постійно сварились і лаялись. Наші нинішні стосунки годилося б назвати напруженими.
Мендрейк витер з лоба піт.
— Я викликав вас востаннє, — сказав він. — Принаймні я на це сподіваюсь.
Усі пожвавішали, затупцяли на місці, закахикали й зашурхотіли шпичаками.
— Якщо ви виконаєте сьогоднішній наказ, — провадив він, — я більше нікого з вас не викликатиму. Гадаю, що цієї обіцянки буде досить, щоб ви постарались виконати моє завдання якнайточніше.
— А яке це завдання? — поцікавився Кормокодран, вишкіривши ікла.
— У готелі «Амбасадор» мешкає чоловік на ім’я Гопкінс. Я хочу, щоб ви заарештували його й принесли сюди, до цієї кімнати. Якщо мене не буде вдома, чекайте в пентаклях на моє повернення. Гопкінс, імовірно, чарівник — принаймні він має спільників, здатних викликати не дуже потужних джинів. Судячи з того, що ми бачили, навряд чи вони зуміють перешкодити вам. Небезпечніший за Гопкінса інший — високий чорнобородий чоловік, не чарівник, але здатний протистояти магічним атакам. Можливо, він теж у готелі, а може, й ні. Якщо він буде там, схопіть чи вбийте його — мені байдуже. Мені потрібен саме Гопкінс.
— Опишіть нам його, — просичала Мвамба. — Докладно опишіть. Для мене ви, люди, всі однакові.
Аскобол кивнув:
— Тобі теж так здається? Обличчя справді в усіх більш-менш однакові, рук і ніг — по дві… Ну, звичайно, є й відмінності. Ось, наприклад…
Мендрейк поспіхом підняв руки:
— Звичайно! На щастя, Бартімеус зустрічався з Гопкінсом — і зможе показати його вам.
Я здригнувся:
— Стривайте! Так нечесно! Ти ж обіцяв, що відпустиш мене, коли я тобі все розповім!
63
Востаннє я використовував вітер з виттям, щоб відвернути увагу велетня Гумбаби в сосновому лісі, коли мій господар Ґільґамеш підбирався до нього ззаду, щоб убити. Було це близько 2600 року до нової ери. До того ж і подіяло це лише тому, що Гумбаба був лише на кілька шишок нижчий за найвищу сосну.
64
Мвамба була легковажна, як метелик, Кормокодран — брутальний і мовчазний, а Годж із Аскоболом — просто-таки нестерпні, бо надто вже схильні до сарказму.