— Нікого немає! Завітайте, будь ласка, пізніше.
Я позадкував і оглянув низ дверей:
— Щілина дуже вузька. Чи зможемо ми протиснутись?
— Навряд, — відповіла Мвамба. — Хіба що до замкової шпарини, якщо перетворитись на дим.
Аскобол захихотів:
— Бартімеусу й перетворюватись не треба! Погляньте на його нижню половину — вона вже прозора![69]
Кормокодран, спохмурнівши, оглянув свої масивні груди:
— Я не певен, що зможу перетворитись на дим…
Вартовий демон, який усе це чув, стривожився.
— Нікого немає! — прогугнявив він знову. — Будь ласка, не намагайтесь увійти. Інакше я буду змушений вжити заходів!
Аскобол підійшов ближче:
— Що ти за дух? Напевно, біс?
— Так, сер! Я справді біс! — пихато відповів демон.
— Скільки рівнів ти бачиш? П’ять? От і гаразд — оглянь нас на п’ятому рівні. Ну, що тобі видно?.. Ага, тепер ти затремтів?
Обличчя на дверях гучно ковтнуло слину:
— Трохи затремтів, сер… Дозвольте спитати: а що це за туманна пляма з правого боку?
— Це Бартімеус. Не звертай на нього уваги… Але решта з нас — дужі й безжальні, і ми вимагаємо, щоб ти пустив нас у номер. Що ти скажеш?
Мовчанка. Тяжке зітхання:
— Я зв’язаний, сер. Я мушу опиратися вам.
Аскобол вилаявся:
— Тоді ти підписав собі смертний вирок! Ми — могутні джини, а ти — мізерна пляма бруду. Що ти сподіваєшся зробити?
— Я можу підняти тривогу, сер. Саме це я щойно й зробив.
Долинуло тихе ляскання, ніби десь лопали пузирі, що спливали з дна киплячого болота. Дипломати озирнулись: обабіч них, уздовж усього коридору, з килима виринали голови. Ці голови були довгасті, наче м’ячі для реґбі, блискучі й чорні, мов жуки, з блідими очима, посадженими біля самісінької основи. Кожна з голів, відірвавшись від підлоги, злітала в повітря, тягнучи за собою звивисту смугу щупалець.
— Із цим треба розібратися швидко, тихо й чисто, — зауважила Мвамба. — Гопкінс не повинен знати, що тут коїться.
— Твоя правда.
Голови з загрозливим мовчанням попливли до нас.
Ми не стали чекати, що вони робитимуть. Ми почали діяти — кожен відповідно до своїх власних здібностей. Мвамба скочила на стіну, видряпалась на стелю — і в подобі ящірки заходилася жбурляти Спазмами в найближчі голови. Годж умить виріс до свого звичайного розміру, струснувсь — і безліч отруйних стріл полетіли у ворогів. З плечей Аскобола виросли оперені крила, він пурхнув у повітря — й випустив Вибух. Кормокодран обернувся людиною-кабаном. Опустивши ікла, він ворухнув масивними плечима — й кинувся битись навкулачки. Що ж до мене, то я майнув за найближчий горщик із пальмою, виставив Щит — найміцніший, який тільки міг, — і щосили намагався залишатись непомітним[70].
Ховаючись за найбільшими листками пальми, я мимоволі замислився: яку, власне, загрозу становлять ці голови? Невдовзі, одначе, я про це довідався. Тільки-но пара голів підлетіла ближче, як вони запрокинулись назад, щупальця розсунулись — і з трубочок, схованих між ними, линули струмені чорної рідини, що облила все довкола. Найбільше дісталося Кормокодрану. Він заревів з болю: рідина, що потрапила йому на тіло, спалювала його сутність — вона сичала, бралася бульбашками, роз’їдала його подобу. Проте Кормокодран не збирався відступати. Навпаки, він ринув уперед, крутнув ікластою довбешкою — й голова полетіла вглиб коридору. Аскоболів Вибух влучив у ще одну голову — та розлетілася в повітрі, чорна рідина бризнула на стіни, зачепивши й Кормокодрана, а кілька крапель потрапили навіть на горішнє листя моєї вірної пальми.
Мвамба, що звисала зі стелі, майнула вбік — на неї потрапили хіба що найдрібніші з чорних бризок. Натомість її Спазми швидко знайшли свою ціль: кілька голів закрутились на місці й почали розвалюватись на шматки. Годжеві теж пощастило влучити в кількох своїми отруйними стрілами: поранені ним голови розпухли, пожовкли, попадали на килим, а потім розпливлись і зникли.
Голови, однак, виявились напрочуд верткими. Вони крутились туди-сюди, бокуючи від стріл, Спазмів та Вибухів і намагаючись зайти джинам за спини, щоб звідти атакувати. Коридор, проте, виявився замалий для таких маневрів: до того ж, Кормокодран сповнився бойового шалу. З обпеченими іклами, з розмитим, задимленим писком, він гарчав і нападав, вимахував кулаками, хапав за щупальця, чавив голови ратицями, ніби не помічаючи рідини, що бризкала на нього. Проти такого ворога головам було не встояти. Менше ніж за хвилину остання з них безсило впала на підлогу. Битва скінчилася.
69
Хоч як це образливо, але тут було зернятко правди. Я був ще не такий кволий, як тоді, в подобі жабеняти, однак щохвилини мої сили й моє самовладання потроху меншали. Там, де штани, я й справді зробився трохи рідкий.
70
Ні, я залюбки взяв би участь у битві. Залюбки! За звичайних умов я кинувся б першим на ці довбешки-каракатиці. Але тоді я був аж ніяк не в формі. Сутності в мене було обмаль, і я не міг її марнувати.