Ви можете зауважити, що людина, яка не злякалася ні циклопа, ні воїна з кабанячою головою, ні велетенської ящірки, ні страхітливого панґоліна, що по-дурному хихоче, навряд чи злякається ще одного чудовиська. Проте я прислухався: дипломат із Савського царства — не найстрашніше видовище в світі. Пошукавши між своїми подобами, я обрав ту, що добряче полохала мешканців прерій. Дипломат зник. На його місці з’явилася висока, похмура постать у плащі з пір’я та звірячих кісток; тіло вона мала людське, зате голову — крукову, вузьку й чорну, з жовтими вогненними очима. Гострий дзьоб відкрився — й видав люте крякання. По всій кухні забряжчало столове срібло.
Я нахилився до Аскобола:
— Ну, як тобі?
— Те, що треба.
П’ятеро жахливих джинів, як один, підступили ще ближче до своєї жертви.
— Поклади цю штучку на місце, — суворо порадила Мвамба. — Все одно ти в пастці.
Так! Цю штучку! Я теж помітив її. То було якесь куховарське знаряддя, що його пан Гопкінс ухопив зі стола, готуючись захищатися. Однак він не намагався боязко затулитись ним — навпаки, грався нею з невимушеністю, аж ніяк не природною для вченого, підкидаючи цю штучку в повітря однією рукою — й ловлячи двома пальцями другої. Якби то був штопор, чи ножик для чищення картоплі, чи навіть ополоник, я нітрохи не хвилювався б. Однак то не був ні штопор, ні ополоник. То був різницький сікач, і то доволі великий.
До того ж манера, з якою Гопкінс бавився з цим сікачем, здалась мені підозріло знайомою.
— Та-ак, — промовив він, — усі на місці. То хто кого тут спіймав: чи ви мене, чи я вас?
Сказавши це, він легенько пацнув ногами, ніби збираючись піти в якийсь моторошний танець, — однак натомість трохи злетів над підлогою й навис над нами, вишкірившись від вуха до вуха.
Це було несподіванкою. Навіть Годж припинив своє злісне хихотіння. Всі, крім мене, приголомшено перезирнулись. Я ж мовчки заціпенів. Ніби якийсь крижаний палець торкнувся моєї спини й ковзнув униз уздовж хребта.
Річ у тім, що я впізнав цей голос. То був не голос пана Гопкінса. І взагалі не людський.
То був голос Фекварла.
20
— Хлопці! — видихнув я. — Тут треба обережніше!
Пан Гопкінс, що висів у повітрі, високо підкинув сікач: він, зблиснувши, пролетів над лампою й приземлився руків’ям уперед, на його витягнутий палець. Перехопивши мій погляд, пан Гопкінс підморгнув мені.
Аскобол розгубився, та не схотів цього показувати — й через те гаркнув:
— Що з того, що він уміє літати й жонглювати всілякими штучками?! Це вміє половина голодних індійських факірів, а від них я ніколи не тікав. Уперед! Пам’ятайте: треба взяти його живим!
Із страшним, неземним кроком він скочив зі своєї мийки. Крукоголовий застережливо підняв руку.
— Стривайте! — попередив я. — Щось тут не так. Його голос…
— Ти боягуз, Бартімеусе! — панґолін випустив жменю дротиків, що встромились у підлогу біля моїх ніг. — Боїшся за те, що залишилось від твоєї сутності? Гаразд, стрибай на отой стілець — і верещи собі! Чотири справжні джини легко впораються з однією людиною!
— Отож-бо й воно! — заперечив я. — Не певен я, що це — просто людина. Він…
— Звичайно, я людина! — пан Гопкінс гордовито вдарив себе в груди. — На всіх семи рівнях, людина з плоті й крові. Хіба ви не бачите?
То була правда. Він справді був людиною з будь-якого погляду. Але ж говорив за нього Фекварл!
Велетенська ящірка схвильовано крутнула хвостом. Хвіст ударився об піч, і піч повалилася набік.
— Стривайте! — зауважила Мвамба. — Якою мовою ми розмовляємо?[72]
— Хм-м… Арамейською, а що таке?
— Він теж нею розмовляє!
— Ну й що з того? Учений він чи дідько лисий?! — хвилюючись, Аскобол не дуже турбувався про вишуканість своєї семітської вимови.
— Так, але це справді трохи дивно…
Пан Гопкінс промовисто позирнув на годинник.
— Пробачте, я не хочу заважати вам, — мовив він, — але я — людина заклопотана й маю цього вечора важливу справу. Таку, що стосується нас усіх. Тож якщо ви заберетеся з моєї дороги, я вас помилую. Навіть Бартімеуса.
Кормокодран саме відпочивав, притуливши своє понівечене тіло до газової плити, аж тут він ожив.
— Ти помилуєш нас?! — гаркнув він. — Я задушу тебе за таке зухвальство! І смерть твоя не буде легка!
Він тупнув ратицею й кинувся вперед. Інші джини вирушили за ним: долинув гуркіт рогів, копит, колючок, луски та інших обладунків. Пан Гопкінс недбало перекинув сікач у праву руку й закрутив його між пальцями.
72
Ми, джини, за подіями часто забуваємо, якою мовою спілкуємось. Працюючи разом у цьому світі, ми звичайно користуємось мовами, знайомими нам усім, — і це не завжди мова du jour (ось бачите! Я хотів сказати — сучасна!)