— Стійте, бовдури! — вигукнув крукоголовий. — Хіба ви не чуєте? Він знає мене! Знає моє ім’я! Це…
— Це не в твоєму дусі, Бартімеусе, — залишатися скраю поля бою! — весело зауважив пан Гопкінс, підступаючи до джинів. — Зазвичай ти ховаєшся далі — в якій-небудь покинутій катакомбі!
— Ця історія з катакомбою — просто непорозуміння! — ревнув я у відповідь. — Я вже безліч разів пояснював, що стеріг її від ворогів Риму…
Аж тут я зупинився. Ось він, доказ! Жодна людина в світі не знала, де я перебував під час навали варварів, та й серед духів це було відомо не кожному[73]. Правду кажучи, я знав тільки одного джина, який упродовж усіх цих століть пригадував цю історію раз по раз, немов метроном, щоразу, як наші шляхи перетинались. І це, звичайно ж, був…
— Стривайте! — вигукнув я, схвильовано скачучи туди-сюди. — Це взагалі не Гопкінс! Не знаю, як це може бути, але це Фекварл, і він…
Проте було, зрозуміло, вже пізно. Мої колеги надто гучно ревли й тупотіли, щоб дослухатися до мене. До речі, я не певен, чи вони зупинилися б, навіть якби почули мене. Аскобол і Годж ніколи не мали поваги до старших і мудріших, тож напевно не звернули б уваги. Хіба що Мвамба…
Та будь-що вони не чули мене — і жужмом навалились на Фекварла.
Сутичка була нерівна — четверо проти одного. Фекварл, озброєний самісіньким різницьким сікачем, проти чотирьох найлютіших джинів тогочасного Лондона.
Звичайно, я допоміг би своїм колегам, якби знав, що це хоч щось змінить.
Та натомість я тихенько прокрадався до дверей. Річ у тім, що я добре знав Фекварла. Його безжурна самовпевненість базувалася на тому, що він чудово знав свою справу[74].
Так, чудово знав — і швидко діяв. Крукоголовий ледве встиг проминути стойку зі сковорідками для омлетів — і вже пробирався повз форми для тортів, коли над його вухами засвистіли тарілки. Ні, не тарілки, а товсті, броньовані лусочки панґоліна.
Через секунду за ними полетіли інші предмети — деякі з них, на жаль, я впізнав одразу.
Лише діставшися до кухонних дверей, я наважився хутко озирнутись. У дальшому кінці кухні вирував шалений вихор, мерехтіли спалахи світла, лунав скрегіт і вереск. Часом з виру витягалася чиясь рука, хапала стіл або невеликий холодильник — і знову щезала. Вряди-годи звідти вилітали шматки металу, дерева або чиєїсь сутності.
Пора було тікати. Дехто з моїх знайомих джинів напустив би густого Туману, щоб приховати сліди; інші воліли б залишити за собою отруйні чорні випари кількох заклять Ілюзій. Я ж просто вимкнув світло. Кухня з їдальнею занурились у темряву. По стінах танцювали моторошні кольорові вогні — сліди сутички джинів. Попереду самотній промінь світла показував дорогу в коридор. Я щільніше закутався в плащ із пір’я — і розчинився в пітьмі[75].
Я не подолав ще й половини дороги, як гамір битви за моєю спиною вщух.
Я зупинився, сподіваючись почути переможні вигуки моїх колег.
На жаль, ні. Мою пернату голову пригнітила тиша.
Я зосередився — й по-справжньому напружився, аби розчути хоч що-небудь. Можливо, я перестарався. Мені здалося, ніби я вловив легенький шурхіт — наче хтось пливе крізь темряву.
Я поспіхом вирушив далі. Тікати не мало сенсу — головне було залишитись непоміченим. Я не мав сил змагатися з Фекварлом — хай там яку химерну подобу він прибрав. Я прокрадався вздовж стін їдальні, намагаючись не зачіпати столів, стільців і розкиданого столового срібла. Голову я сховав під плащем із тіні, й лише жовте око боязко визирало з-під пір’я. Я озирнувся.
У проході, що вів на кухню, з’явилася темна пляма. Поряд щось блиснуло. Я трохи прискорив ходу — й копнув ногою чайну ложечку, яка брязнула об стіну.
— Ти диви! Бартімеус! — пролунав знайомий голос. — Ти й справді сьогодні якийсь недоумкуватий. Ця темрява може спантеличити людину, але ж я тебе бачу, наче вдень! Чого ти там ховаєшся під цим дрантям? Зачекай, побалакай зі мною. Я так скучив за нашими невеличкими розмовами!
Крукоголовий не відповів нічого й кинувся до дверей.
— Невже тобі анітрохи не цікаво? — долинув той самий голос уже зблизька. — А я думав, що тобі смертельно кортить дізнатися, чому я обрав собі таку подобу.
Звичайно, мені це було цікаво, але щоб смертельно кортіло — оце вже ні. Побалакати теж було б не гріх, та коли мусиш вибирати — побалакати чи залишитися живим, — мені все-таки більш до душі останнє. Крукоголовий зненацька поринув уперед, розкинувши руки, ніби стрибав у басейн. Плащ із пір’я розгорнувся за його спиною — і перетворився на чорні крила. Людини більше не було. Звичайнісінький крук відчайдушно рвонув уперед, наче перната куля, що мчала до дверей…
73
Свідками тих подій були фоліоти Фрисп і Поллукс. Потім вони охоче переповідали цю історію своїм знайомим бісам. На жаль, ці фоліоти й біси невдовзі загинули найрізноманітнішим чином, і всі — впродовж однієї ночі: цей дивний збіг коштував мені чималої праці…
74
Він був не такий, як старий Джабор, чия тупа могутність була близька до нездоланності. І не такий, як похмурий Чу, якому не доводилось навіть і пальцем ворухнути, бо вороги вже тікали від його моторошних і хитромудрих слів. Ні, Фекварл був фахівець на всі руки — він володів навичками виживання, що поєднували силу й спритність. Саме тоді я вирішив перейняти його тактику: спритно сховатись від Фекварлової сили й таким чином уникнути смерті.
75
Моя подоба людини-крука була тотемом племені, що жило на межі прерій і лісу. Воно шанувало цього птаха за його спритність і потаємність, за розум і хитрість. Мій плащ містив пера всіх птахів, що водились у тих краях. Додавши їхню силу до своєї, я міг непомітно ходити луками й горами, а також шанобливо розмовляти з тамтешнім шаманом, убраним у такий самий плащ і маску.