Осінь 1918 року. Акіко, що їхала в свій заміський дім у Камакурі, випадково опинилася в одному вагоні зі знайомим молодим письменником. Молодий чоловік поклав на багажну полицю букет хризантем, які він віз своїй камакурській знайомій. Раптом Акіко — тепер літня заміжня дама Н. — сказала, що кожного разу, коли вона бачить хризантеми, їй згадується одна історія, і докладно розповіла про бал у клубі «Рокумейкан». Молодого чоловіка не могли не зацікавити ці спогади, почуті з перших уст.
Коли розповідь було завершено, молодий чоловік без усякого наміру запитав:
— Вам не відоме ім’я цього французького офіцера?
Відповідь була зовсім несподіваною:
— Авжеж, відоме. Він назвався Жульєном Віо.
— Значить, це був Loti. Той самий П’єр Лоті, який написав «Панну Хризантему».
Молодий чоловік зробився радісно збудженим. Але пані Н., здивовано дивлячись на нього, тихим голосом декілька разів повторила:
— Ні, Лоті він не назвався. Жульєном Лоті він не назвався.
Як вірив Бісей
Бісей стояв унизу під мостом і чекав її.
Нагорі, над ним, за високими кам’яними поручнями, наполовину обвитими плющем, часом маячили поли білого, розгойдуваного вітром вбрання перехожих, які рухалися по мосту, освітлені яскравим призахідним сонцем… А вона все не йшла.
Бісей з легким нетерпінням підійшов до самої води і задивився на спокійну ріку, по якій не рухався жоден човен.
Уздовж ріки суцільною стіною ріс зелений очерет, а над очеретом де-не-де круглилися густі купи плакучих верб. І хоча ріка була широка, поверхня води, стиснута очеретами, здавалася вузькою. Стрічка чистої води, позолочуючи відображення єдиної перламутрової хмаринки, тихо вилася серед очеретів… А вона все не йшла.
Бісей одійшов од води і, крокуючи туди й сюди по неширокій обмілині, почав прислухатися до тиші, яка поступово наповнювалася сутінками.
На мосту рух уже затихав. Ні звуку кроків, ні стукоту копит, ні торохтіння візків — звідти не чути було нічого. Шелест вітру, шурхіт очерету, плюскіт води… потім десь пронизливо закричала чапля. Бісей зупинився: певно, починався приплив, вода, яка набігала на замулену обмілину, блищала ближче, ніж раніше… А вона все не йшла.
Сердито насупившись, Бісей швидкими кроками заходив по напівтемній обмілині під мостом. Тим часом вода потихеньку, крок за кроком затоплювала обмілину. І його шкіри торкнулася прохолода баговиння та свіжість води. Він підвів погляд — на мосту яскравий блиск призахідного сонця вже погас, і на блідо-зеленуватому західному небі чорнів чітко вирізаний силует кам’яних поручнів… А вона все не йшла.
Бісей врешті зупинився.
Вода, вже лизнувши його ноги, сяючи блиском холоднішим, аніж блиск сталі, поступово розливалася під мостом. Без сумніву, не мине й години, як безжальний приплив заллє йому й коліна, й живіт, і груди. Ні, вода все вище й вище, і ось уже його коліна сховалися під хвилями ріки… А вона все не йшла.
Бісей з останньою іскрою надії знову й знову спрямовував погляд до неба, на міст.
Над водою, що заливала його по груди, давно вже згустилася вечірня синява, і крізь примарний туман долітав печальний шелест листя плакучих верб і густого очерету. І раптом, зачепивши Бісея за ніс, блиснула білим черевцем рибка, що вискочила з води і промайнула над його головою. Високо в небі засвітилися поки що поодинокі зірки. І навіть силует обвитих плющем поручнів розтав у темряві, що швидко насувалась… А вона все не йшла.
Опівночі, коли місячне світло заливало очерет і плакучі верби вздовж ріки, вода й вітерець, тихенько перешіптуючись, дбайливо понесли тіло Бісея з-під мосту в море. Та дух Бісея полинув до серця неба, до печального місячного світла, можливо, тому, що був закоханий. Таємно покинувши тіло, він плавно здійнявся в небо, що блідо світлішало, зовсім так само, як безшелесно здіймається від ріки запах баговиння, свіжість води…
А потім, через багато тисяч років, цьому духові, що зазнав незліченних перетворень, знову було довірено людське життя. Це і є дух, який живе в мені, ось у такому, який я є. Тому, нехай я народився в наш час, все-таки я не здатний ні до чого путнього: і вдень і вночі я живу у мріях і тільки чекаю, що прийде щось дивовижне. Зовсім так, як Бісей у сутінках під мостом чекав кохану, що ніколи не прийде.
Вересень 1919 р.
Дещо про випалені поля
Підкликав Дзьосо, Кьорая[82]. Усю ніч він так і не зімкнув очей, раптом стривожився, продиктував Донсю[83] вірша, звелів кожному прочитати його вголос:
82