Дванадцятий день десятого місяця сьомого року Ґенроку[85], пополудні.
Червоне-червоне сонце недовго горіло в ранковому небі. Не припустила б знову, як і вчора, нудна осіння мжичка, — і осакські торговці, ледве прокинувшись, спрямовували свої погляди туди, до далеких черепичних покрівель, але, на щастя, дощ, від якого, тріпочучи листям, вільгістю парує вербове гілля, дощ цей так і не почався, і, хоча небо невдовзі затяглося хмарами, настав тьмяний, безтурботно тихий зимовий день.
Навіть вода в річці, що тече знехотя між рядами купецьких крамниць, сьогодні в якійсь нерішучості пригасила свій блиск, і блакитнувато-опалове лушпиння цибулі, яке пливе по воді, — але, можливо, це лише обман уяви — вже не холодить погляду. Більш того, натовпи перехожих, які сунуть її берегами: і ті, хто взутий у шкіряні табі воїна, і всі-всі рухаються в якійсь задумливій неуважливості, наче забувши про цей світ, де гуляє передзимовий вітер, «який обпалює дерева».
Бамбукові штори, зустрічний рух повозів, віддалене звучання сямісена в театрі ляльок — усе з такою непримітною дбайливістю стереже цей тьмяний, безтурботно тихий зимовий день, що навіть міська пилюка не поворухнеться на позолочених шишках мостових поручнів…
А в цей час у віддаленому приміщенні будинку Ханая Нідзаемона, квітникаря, що в Мінамі-Кютаро, в оточенні учнів, які зібралися звідусіль, аби доглядати за ним, на п’ятдесят першому році свого земного життя тихо помирав — «під шаром золи так гаснуть жарини» — Мацуо Тосей[86] із Бананової хатини, шанобливо визнаний усіма Великим Майстром у мистецтві хоку.
Котра була година? Здається, час наближався вже до середини години Мавпи? У вітальні, занадто просторій, через те що прибрано було фусума, які поділяли її, прямими струменями вгору здіймається дим запашного куріння, запаленого в узголів’ї: сьодзі, обклеєні новим папером — захист на шляху зими між садом і будинком, — похмуро темніють і дихають холодом, який пронизує до кісток. На постелі, влаштованій узголів’ям до сьодзі, в сумній відчуженості лежить Басьо, й навколо нього… Хто ж перебуває навколо нього?
Найближче сидить Мокусецу[87], лікар. Просунувши руку під нічний одяг хворого, він із забобонною ретельністю ловив биття далекого пульсу і хмурив сумні брови. Позаду Мокусецу, згорбившись, давно вже тихо молився, звертаючись до Будди, старий. Звичайно ж, це був Дзіробей, старий слуга Учителя. Він якраз супроводжував Басьо в його останній подорожі з Уено до Осаки.
Сусідів Мокусецу, зрозуміло, впізнало б кожне. Ось роздувається від пихатості високий, огрядний Сінсі Кікаку[88], ось настовбурчує плечі, обтягнуті темно-коричневою, з дрібним візерунком тканиною, ставний холоднувато-величний Кьорай — обидва стежать за станом Учителя.
За спиною Кікаку — Дзьосо, схожий на монаха. Із зап’ястя в нього звисають чотки із плодів дерева бодхі. Тримається він прямо, з належною статечністю. Одначе ж юному Оссю[89], який сидить біля нього, не до снаги впоратися зі своїм горем, воно переповнює його, і він раз у раз шморгає носом. Випнувши похмуре підборіддя та обсмикуючи ветхі рукава чернечої одежі, за ним спостерігає низенький Інембо[90]. Він сидить напроти Мокусецу, пліч-о-пліч зі смуглолицим, завжди чим-небудь роздратованим Сіко.
З ними було ще декілька учнів. Мовчки, наче зовсім не дихаючи, в безмежній тузі перед скорою смертною розлукою з Учителем, вони, хто ліворуч, хто праворуч, оточили його постіль.
А ось іще один. Приткнувся навпочіпки в самісінькому кутку вітальні. Раптом він падає ниць, простягається впритул до мати, і з грудей у нього виривається ридання. Невже Сейсю[91]?
Та навіть ридання не зустріне тут нічого, крім холодного мовчання. Ніщо не потривожить легкого струмування пахощів над узголів’ям.
Після того як Басьо хрипким голосом від вологого кашлю, що підступав, нерозбірливо виговорив свою останню волю, після цього він буцім знепритомнів і тільки нерухомо дивився перед собою напівзаплющеними очима. На схудлому лиці в ледь помітному ряботинні проступили вилиці. Оточені глибокими зморшками губи запали, і в них не було ні кровинки. Та найсмутнішими були очі. Випромінюючи якесь непевне світло, вони вже без усякого виразу дивилися вдалину, немовби тільки й сумували що за цими безмежними холодними небесами над черепичними покрівлями.