Три дні тому він склав ці передсмертні рядки. В них була сутінь над випаленими холодним вітром, загубленими у невідомій далині полями без єдиної плями місячного світла, і, можливо, сутінь ця зараз пропливала в його стуманілому погляді, в його видінні…
— Води!
Мокусецу сказав це й оглянувся на Дзіробея, що тихо сидів у нього за спиною. А в Дзіробея все було якраз напоготові — і миска з водою, і стругана паличка-зубочистка з пташиною пір’їнкою на кінці. Обидва ці предмети він з боязкою акуратністю розклав біля узголів’я хазяїна, потім, наче згадавши про свій головний обов’язок, він знову, тепер уже зачастивши, заходився закликати священне ім’я Будди. Народжений і вихований у глухому селі в горах, Дзіробей був проста душа: по ньому, що Басьо, що будь-кому іншому з людей — однаково належало сподіватися на милосердя Аміди.
Одначе Мокусецу, ледве він промовив: «Води», — зразу ж звично засумнівався, чи всі десять тисяч способів і засобів вичерпав він як учений лікар, і, знову-таки щоб підбадьорити себе, він одразу ж подивився на Кікаку, що сидів поряд, і подав йому мовчазний знак. Це і був той самий момент, коли в душі в кожного все раптом напружилось і блиснуло гостре відчуття: ось воно, нарешті! Але майже водночас із цим відчуттям, і це знову-таки незаперечно, якесь відчуття розслаблення або, точніше сказати, відчуття, споріднене з умиротворенням тим, що неминуче врешті-решт настало, відчуття це звідав кожен. Але тому, очевидно, що це споріднене з умиротворенням відчуття було зникомим непомітно (настільки непомітно, що навряд чи хто відважився б у ньому зізнатися), навіть Кікаку, найрозсудливіший серед них, коли він перезирнувся з Мокусецу і обидва зі сторожкою проникливістю прочитали в очах один одного те ж саме, навіть Кікаку жахнувся було. Він поспішно відвернувся від Мокусецу, але зразу ж із байдужим виглядом підняв паличку з пташиною пір’їною на кінці.
— Отже, я почну, з твого дозволу, — попередив він Кьорая.
Зануривши пір’їнку в миску з водою, він підповз на товстих колінах до постелі й обережно заглянув у лице помираючого. Чесно кажучи, він, мабуть, навіть очікував або, скоріше, уявляв собі, як сумно йому буде оголосити всім, що ця зустріч з Учителем остання в їхньому житті. Але він обманувся. Те, що він звідав насправді, враз перевернуло це його уявлення, яке відгонило театром. Бо ледве він приступив до Вчителя з останньою краплиною води, всі його почуття огорнула холодна байдужість. Мало того, зловісний вигляд Учителя — шкіра та кістки в буквальному значенні слова! — викликав у ньому таку шалену відразу, що він майже змушений був одвести погляд. Ми говоримо: шалену, та цим іще не все сказано. Це був вид нестерпної відрази, що мала навіть фізіологічну дію, начебто Кікаку скуштував ненароком невидимої отрути. Можливо, його постійна антипатія до всього потворного раптом знайшла собі тут вихід? А можливо, йому, одному з гедоністів Життя, зрима реальність Смерті уявилася тепер загрозою, що йшла від самої Природи, проклятої природи як такої?! Хай там як, під впливом невимовної неприязні до передсмертного лиця Басьо він майже безжурно зволожив пір’їнкою пойняті вже синявою тонкі губи, скривився в невдоволеній гримасі та, поклонившись, відсунувся від постелі. Втім, коли він робив свій поклін, щось схоже на докори сумління ворухнулося було в його серці, але, оцінюючи цей доброчесний порух душі, слід урахувати, що відчуття відрази виявилося, мабуть, занадто сильним.
Слідом за Кікаку паличку взяв Кьорай. Після знака, даного Мокусецу, він, здається, зовсім втратив присутність духу. Його здавна називали «само смирення». Тим часом, коли він, поклонившись разом з усіма Вчителю коротким поклоном, присунувся до його узголів’я й подивився в його виснажене хворобою лице, він мусив, мимоволі, відчути в собі певну вдоволеність і каяття одночасно.
Дивно! Ці почуття не можна було відділити одне від одного, як осоння від тіні, й у своєму нерозривному взаємозв’язку вони останні чотири-п’ять днів постійно тривожили цього обережного, стриманого чоловіка. Адже тільки-но він довідався про серйозну хворобу Вчителя, він одразу ж ступив на корабель у Фусімі й уже глибокої ночі, незважаючи на пізній час, стукав у ворота Ханая Нідзаемона. Відтоді він ретельно доглядає хворого. Мало того! Він звертається до Сідо[92], прохаючи його про сприяння, посилає людей до храму Сумійосі, покровителя поетів, аби ті помолилися там про зцілення від недуги, крім того, порадившись із Ханаєм, розпоряджається про придбання різного домашнього начиння. Він ледве чи не самотній у цих численних клопотах і невтомний, мов колесо біля воза. Ясна річ, він діяв так своєю охотою й тому аж ніяк не вважав, буцім хтось зобов’язаний йому вдячністю. Але усвідомлення, що він усього себе віддасть догляду за хворим Учителем, помалу й неминуче сіяло в його душі зерна великої вдоволеності.