Потім один за одним справили обряд Оссю, Сейсю, Сідо, Мокусецу.
Тим часом дихання Басьо ставало все слабкішим, а дихав він усе рідше. Горло більше не рухалося. Пойняте вже ніби воском, маленьке, в легкому ряботинні лице, тьмяніючі зіниці, що вбирають далеку пустоту, білі, як срібло, вуса, які звисають до підборіддя, — усе, усе, здається, жило видінням землі Найтихшого світу, Блаженної землі, куди йому належало зараз вирушити, дубіючи від людської черствості.
А в цей час Дзьосо, що сидів мовчки, нахиливши голову позаду Кьорая, цей незворушний крем’язень, дзенський монах Дзьосо, в міру того як дихання Басьо все примітніше слабшало, почав одчувати, як до серця його повільно вливаються безмірна туга й безмірний спокій. Туга, ясна річ, невимовна. Та ось відчуття спокою… То було навдивовижу світле відчуття — так холодне світло зорі поширюється мало-помалу в темряві ночі, — в ньому щомиті тонула вся різноманітна плутанина його думок, врешті-решт самі сльози його обернулися прозоро-чистою тугою, що зовсім не жалила серця.
Чи він радів тому, що первісна душа Вчителя подолає нарешті цю уявну межу між життям і смертю й повернеться в яшмові простори Вічного блаженства? Ні, тому що і для нього тут би не було причини для радості. Та й хто став би даремно зволікати, якщо вже наважився на таку дурість?! Це відчуття спокою, що його переживав Дзьосо, було насправді радістю звільнення, коли хочеться потягтися, розім’яти замліле тіло. Довго-довго згинався його вільний дух в заковах волі Басьо. І все марно! Тепер колишня сила повернулася до нього! І, радіючи палкою скорботною радістю, перебираючи чотки із плодів дерева бодхі та захищаючи повіками погляд свій, тобто мовби очищаючи його від видовища учнів, які схлипують, він з легкою посмішкою, що торкнула край губ, схилився перед помираючим Учителем у глибокому молитовному поклоні.
Так, не перевершений ніким у мистецтві поезії, великий наставник Мацуо Тосей із Бананової хатини, в оточенні учнів, «які безмірно сумують», несподівано і раптово завершив дні свого життя.
Ду Цзи-Чунь
Це сталося весняного вечора.
Біля Західної брами у столиці Танської держави[93] Лояні стояв юнак і байдужим поглядом дивився на небо.
Звали цього юнака Ду Цзи-чунь. Він був сином багача, але розтринькав батьківський статок і дійшов до такого убозтва, що хоч з голоду помирай.
У ті часи Лоян був квітучим містом, він не знав собі рівних у всій Піднебесній. Вулицями його строкатою вервечкою рухалися люди й повози. У променях призахідного сонця, що рідкою олією заливало міську браму, проносилися повз юнака шапочки з найтоншого шовкового газу на головах літніх чоловіків, золоті турецькі сережки у вухах жінок, багатобарвне повіддя на білих конях… Наче дивишся на прекрасну картину.
Але Ду Цзи-чунь, притулившись спиною до брами, як і раніше, дивився байдужим поглядом на небо. Весняний серпанок розстелявся рівною пеленою, та крізь неї вже було видно вузький півмісяць, схожий на білий шрам від звіриного кігтя.