«Смеркає, а в мене в животі пусто, і ніде мені прихилити голову… Прокляте життя! Краще кинутися в ріку й померти», — ось які думки безладним роєм проносилися в голові Ду Цзи-чуня.
І раптом перед ним з’явився, наче з-під землі виріс, якийсь дід, на одне око сліпий, а на друге — косий! Облитий промінням призахідного сонця, він одкидав величезну тінь на браму. Пильно подивившись в обличчя Ду Цзи-чуня, старий владним голосом запитав:
— Про що ти зараз думаєш?
— Я? Думаю про те, як мені бути. Адже в мене немає кутка, де б переночувати.
Старий запитав його так несподівано, що Ду Цзи-чунь, опустивши очі, неочікувано для себе дав правдиву відповідь.
— Он як! Жаль мені тебе.
Старий трохи замислився і вказав пальцем на промені вечірнього сонця, що осявали вулицю:
— Послухай, я дам тобі добру пораду. Стань зараз так, аби сонце було позаду тебе, а тінь твоя впала на землю. Заприміть місце, де в цієї тіні голова, і копай там уночі. Викопаєш цілий віз чистого золота.
— Невже правда?
Ду Цзи-чунь здивовано підвів очі. Що за диво! Старий кудись безслідно зник, наче крізь землю провалився.
А місяць у небі ще більше побілів, і над безмежним людським потоком уже ширяли у височині два-три нетерплячі кажани.
Ду Цзи-чунь зразу за один день розбагатів так, що навіть у столичному місті Лояні не знаходилося йому рівні.
Слухаючи порад старого, він почав копати в тому самому місці, де прийшлася голова його тіні, і викопав гору золота — на найбільшому повозі не забереш.
Ду Цзи-чунь зробився нечуваним багачем. Він купив чудовий будинок і міг би суперничати в розкоші з самим імператором Сюань-цзуном[94]. Він пив ланьлінське вино, наказував доставляти до свого столу м’якоть плодів «драконяче око» з Ґуйчжоу, посадив у саду півонії, що чотири рази на день міняють колір, завів у себе білих павичів, збирав коштовне каміння, вбирався в парчеві шати, роз’їжджав в екіпажах з ароматичного дерева, замовляв майстрам крісла зі слонової кістки… Словом, якщо перелічувати всі його забаганки, то розповіді й краю не буде.
Бувало, давні приятелі Ду Цзи-чуня, зустрівши його по дорозі, й вітатися з ним не хотіли. Та коли чутки про його нове багатство пішли містом, усі колишні дружки навідалися до нього і почали з ранку до вечора веселилися в його домі. Кількість їх з кожним днем зростала. Минуло всього півроку, а вже в столичному місті Лояні не лишилося жодної прославленої своїми талантами людини, жодної відомої красуні, які не побували б у домі Ду Цзи-чуня.
Юнак щодня влаштовував розкішні бенкети. Словами не описати всю пишноту цих свят! Скажу тільки, що на них подавалися привезені з Заходу виноградні вина, а індійські факіри розважали гостей, ковтаючи ножі. Господаря оточувало двадцять красунь. У десяти дівчат волосся було прикрашене лотосами із світлої яшми, а в інших десяти — півоніями з коштовного агату, і всі вони чудово грали на флейтах і цитрах. О, це було прекрасне видовище!
Але в найбільшого багача грошам приходить кінець, якщо розкидатися ними навсібіч.
Чому ж дивуватися, що за такої любові до розкоші Ду Цзи-чунь через рік-два почав біднішати. Воістину в людей нечулі серця! Чи давно від приятелів одбою не було, а тепер найщиріші друзі обминали його ворота, як чужі. Хоча б із ввічливості хто завітав!
Настала третя весна — і Ду Цзи-чунь знову розпрощався з останньою своєю копійкою, і в усьому величезному місті Лояні не знайшлося жодної оселі, де б йому дали притулок. Та що там! Жодна людина не подала йому й кухля води.
І ось одного разу ввечері Ду Цзи-чунь знову пішов до Західної брами Лояна. Байдуже дивлячись на небо, стояв він біля дороги, поринувши в невеселі роздуми.
Раптом не знати звідки знову з’явився перед ним дід, сліпий на одне око й косий на інше око, і знову задав йому те саме запитання:
— Про що ти думаєш?
Побачивши старого, Ду Цзи-чунь од сорому опустив очі й не зразу відповів. Але старий заговорив з ним так само лагідно, як і раніше, й тому юнак смиренно сказав:
— Мені сьогодні знову ніде прихилити голову. Я думаю, що мені робити.
— Он як! Жаль мені тебе. Я дам тобі добру пораду. Стань так, аби вечірнє сонце відкинуло твою тінь на землю, і копай там, де позначаться груди, — викопаєш цілий віз чистого золота.
Не встиг старий це сказати, як уже зник у натовпі, наче безслідно розтав.
Наступного дня Ду Цзи-чунь раптом знову зробився першим у Піднебесній багачем. І знову він дав волю своїм забаганкам. Багатобарвні півонії в саду, павичі, які ліниво дрімають серед них, індійські факіри, що ковтають ножі, — словом, усе, як і раніше!