— Зараз я підіймуся на небо, провідаю там Сіванму[95], — мовив Те Ґуан-цзи, — а ти тим часом сиди тут і чекай на мене. Можливо, за моєї відсутності з’являться перед тобою злі духи й почнуть морочити тебе, а ти, гляди, не подавай голосу. Якщо ти скажеш хоч слово, не бути тобі ніколи магом-самітником. Будь напоготові до всього! Чув? Зберігай мовчання, хоча б і небо та земля розкололися на дрібні частини.
— Вірте мені, я не видам ні звуку. Мовчатиму, хоч би мені життя коштувало.
— Правда? Ну тоді я за тебе спокійний. Відлучуся ненадовго.
Дід попрощався з Ду Цзи-чунем, знову сів верхи на паличку, злетів просто в небо між гірськими вершинами і зник у нічній імлі, наче розтав.
Ду Цзи-чунь, сидячи самотньо на скелі, спокійно милувався зірками. Так минуло, мабуть, близько години. Нічний вітер із глибини гір почав крижаним струменем пробиватися крізь його тонку одежину.
Раптом у небі пролунав грізний голос:
— Гей, хто тут, відповідай!
Але Ду Цзи-чунь, слухаючись наказу старого, нічого не відповів.
Минув деякий час, і той же громовий голос пригрозив йому:
— Якщо ти зараз же не відповіси, то готуйся до смерті!
Ду Цзи-чунь продовжував уперто мовчати.
І тут бозна-звідки на скелю одним стрибком скочив тигр і, втупивши в Ду Цзи-чуня свої палаючі очі, оглушливо заревів. Мало того, тієї ж самої миті гілки сосни над головою юнака голосно зашуміли і з крутої вершини поповз до нього, висолопивши вогненного язика, білий змій завтовшки з велику бочку. Все ближче й ближче…
Але Ду Цзи-чунь і бровою не повів. Він продовжував сидіти так само спокійно.
Тигр і змій осатаніло втупились один на одного, ніби пильнували, кому з них дістанеться здобич, а потім обидва відразу кинулися на Ду Цзи-чуня. От-от устромляться в нього ікла тигра, от-от упнеться жало змія… Ду Цзи-чунь уже думав, що тут йому й кінець, але тигр і змій, як туман, були звіяні нічним вітром. Лише гілки сосни на вершині все ще протяжно шуміли. Ду Цзи-чунь з полегшенням перевів подих і почав чекати, що ж станеться далі.
І ось налетів сильний порив вітру, хмара кольору густої чорної туші закрила все навкруги, блідо-лілова блискавка розколола імлу, загуркотів грім. І зразу ж бурхливим водоспадом ринула злива. Ду Цзи-чунь безтрепетно сидів, не рухаючись із місця, під натиском цієї жахливої бурі. Ревіння вихру, струмені зливи, безперервні спалахи блискавок, — здавалося, ще трохи, і розвалиться гора Емей-шань. Почувся такий гуркіт грому, від якого можна оглухнути, а з чорної хмари, що клубочилася в небі, просто на голову Ду Цзи-чуня впав червоний вогняний стовп.
Ду Цзи-чунь мимоволі затулив вуха і припав до скелі. Та ось він розплющив очі й бачить: небо над ним, як і раніше, безтурботно ясне. Над вершинами гір знову яскраво сяють світила Семизір’я завбільшки з чайну чашку. Так, значить, і страшна буря, і тигр, і білий змій — усе це лише морок, напущений бісами за відсутності Те Ґуан-цзи. Ду Цзи-чунь потроху заспокоївся, витер холодний піт з лоба та знову спокійно всівся на скелі.
Але не встиг він іще віддихатись, як просто перед ним з’явився одягнений у золоті обладунки величний небесний полководець, зростом, напевно, в цілих три дзьо. Небесний полководець тримав у руці тризубця. Гнівно блискаючи очима, він спрямував тризубця просто в груди Ду Цзи-чуню й почав погрожувати йому:
— Гей, хто ти такий, говори! Гора Емей-шань — моя оселя з того самого часу, як виникли небо та земля. А ти, не злякавшись цього, сам посмів удертися сюди! Вже напевно ти не проста людина. Відповідай, якщо життя тобі дороге!
Але Ду Цзи-чунь, як звелів йому старий, уперто не розкривав рота.
— Не відповідаєш? Мовчиш! Гаразд! Мовчи скільки захочеш. За це мої родичі покришать тебе на шматки.
Небесний полководець високо підняв тризубця і поманив когось із небосхилу над сусідніми горами. І в ту ж мить імла розірвалась, і незліченні воїни хмарами понеслися по небу. В руках у них блискали мечі та списи, от-от усією громадою рушать на приступ.
При цьому видовищі Ду Цзи-чунь ледве не скрикнув, але вчасно пригадав слова старого Те Ґуан-цзи і, стримавши в собі крик, промовчав. Небесний полководець побачив, що юнака злякати не вдалось, і страшенно розгнівався.
— Ах ти, упертюх! Ну, коли не хочеш відповідати, я виконаю свою погрозу. Прощайся з життям! — заволав небесний полководець і, змахнувши сяючим тризубцем, устромив усі його вістря в груди Ду Цзи-чуня. А потім, стрясаючи гору Емей-шань громовими вибухами сміху, безслідно зник у темряві. Та ще раніше, ніж це сталося, зникли, як сон, разом із шумним поривом вітру всі незліченні воїни.