Світила Семизір’я знову лили на скелю своє холодне сяйво. Гілки сосни, як і раніше, глухо шуміли на вершині гори. Але Ду Цзи-чунь лежав на спині бездиханний.
Мертве тіло Ду Цзи-чуня лишилося лежати на скелі, та душа його, тихо вилетівши із смертної оболонки, рушила в надра підземного царства.
Із нашого світу в підземне царство веде дорога, яку називають Шлях мороку. Там цілий рік у чорному небі сумовито свище крижаний вітер. Ду Цзи-чунь, підхоплений вихором, кружляв у небі, як опалий лист. Раптом він опинився перед чудовим палацом, на якому красувався напис: «Палац незліченних душ».
Тільки-но чорти, що натовпом стояли перед палацом, забачили Ду Цзи-чуня, вони зусібіч оточили його й потягли до сходів. На вершині сходів стояв їхній повелитель у чорному одязі та золотій короні й метав гнівні погляди. Вже напевно це був владика пекла цар Яньло[96]. Ду Цзи-чунь багато чув про нього й тепер у страху став навколішки, очікуючи вирішення своєї долі.
— Гей, ти, чому сидів на вершині Емей-шань? — долинув гуркотом грому з вершини сходів голос царя Яньло. Ду Цзи-чунь хотів було зразу ж відповісти, але раптом згадав суворий наказ старого Те Ґуан-цзи: «Мовчи, не говори ні слова!» І він мовчав, як німий, низько опустивши голову. Тоді цар Яньло змахнув залізною булавою, що її він тримав у руці, й люто заволав у такому гніві, що вуса й борода в нього стали дибки:
— Та чи знаєш ти, де перебуваєш, нещасний? Негайно відповідай, а то я, не зволікаючи жодної хвилини, примушу тебе скуштувати всіх мук пекла.
Але Ду Цзи-чунь і губів не розтулив. Побачивши це, цар Яньло повернувся до чортів і щось їм суворо наказав. Чорти негайно послухались і, вхопивши Ду Цзи-чуня, підняли його високо в чорне небо над палацом.
А в підземному царстві, як усі знають, окрім Голкової гори та Озера крові, причаїлись уві млі неподалік одна від одної Вогняна долина, яку називають Палаючим пеклом, і море криги, що іменується Пеклом лютого холоду. Чорти почали кидати Ду Цзи-чуня в кожну ділянку підземного царства почергово. У його груди безжально встромлялися ножі, вогонь обпалював йому лице, в нього виривали язик, здирали з нього шкіру, товкли його залізним ступирем, підсмажували на сковороді в киплячій олії, отруйні змії висмоктували в нього мозок, орел-стерв’ятник викльовував йому очі — словом, його піддавали всім катуванням пекла. Якщо почнеш їх перелічувати, краю не буде. Але Ду Цзи-чунь усе витримав. Міцно зціпивши зуби, він не промовив жодного слова, не видав жодного звуку.
Врешті-решт і чортам набридло мучити його. Вони знову понесли Ду Цзи-чуня по чорному небу назад, до Палацу незліченних душ, і, кинувши його біля підніжжя сходів, хором доповіли царю Яньло:
— У цього грішника нічим слова не вирвеш.
Цар Яньло, насупивши брови, поринув у роздуми і, як видно, надумавши щось, наказав одному з чортів:
— Батька й матір цього чоловіка було кинуто в пекло худоби. Хутко тягни їх звідтіля!
Чорт помчав верхи на вітрі і в одну мить зник у небі підземного царства. Та раптом, як падуча зірка, опустився знову перед Палацом незліченних душ, женучи перед собою двох худобин. Подивився на них Ду Цзи-чунь — і хто може описати його переляк та здивування?
У цих двох жалюгідних, виснажених шкап були навіки незабутні лиця його покійних батька й матері.
— Ну, так чому ти сидів на вершині гори Емей-шань? Зізнавайся зараз же, а то дістанеться твоїм батькам.
І все ж таки, незважаючи на цю страшну погрозу, Ду Цзи-чунь знову не дав відповіді.
— Ах ти ж, невдячний син! Так, по-твоєму, нехай мучать твоїх батьків, тільки б тобі самому було добре!
Цар Яньло заволав таким жахливим басом, що Палац незліченних душ захитався до основи.
— Бийте їх! Гей ви, чорти! Бийте їх, здеріть із цих шкап усе м’ясо, переламайте їм усі кістки.
Чорти дружно відповіли: «Слухаємося»! — схопили залізні бичі й заходилися шмагати двох старих коней без усякого жалю й милосердя. Удари сипалися градом зусібіч. Бичі зі свистом розрізали вітер, здираючи шкури, ламаючи кістки. А ці старі шкапи — його батько й мати, перетворені на худобу, — сіпаючись усім тілом від болю, з очима, повними кривавих сліз, видавали іржання, схоже на стогони. Не було сили дивитися на це…
— Ну що? Все ще не зізнаєшся?
Цар Яньло звелів чортам на хвилину опустити залізні бичі та знову зажадав відповіді від Ду Цзи-чуня. А в цей час обоє старих коней, з переламаними кістками, з обідраними боками, впали перед сходами й лежали там, конаючи.
Ду Цзи-чунь був у нестямі від горя, але, згадавши наказ старого, міцно зажмурив очі. Й раптом до його вух майже беззвучно долинув тихий голос: