Тим часом небо стало як вода. Тільки там і сям біліли стовбури беріз. Замість співу берестянок і чижів тепер коли-не-коли долинав крик повзика… Тургенєв знову почав пронизливо вдивлятися в листя. Але в глибині лісу все вже поринуло у вечірні сутінки.
Раптом по лісу розлігся звук пострілу. Не встиг він одлунати, як діти, що очікували віддалік, наввипередки з собакою кинулися шукати здобич.
— Ваш чоловік мене випередив, — сказав Тургенєв, з усмішкою оглянувшись на Толстую.
Невдовзі, пробираючись через густу траву, до матері підбіг другий син — Ілля. Він повідомив, що Толстой застрелив вальдшнепа.
Тургенєв устряв у розмову:
— А хто знайшов?
— Дора (кличка собаки). Коли вона його відшукала, він іще був живий.
Знову обернувшись до матері, хлопчик, здорове обличчя якого розчервонілося від збудження, заходився докладно розповідати, як Дора знайшла вальдшнепа.
В уяві Тургенєва майнула картинка розповіді, подібна до розділу із «Записок мисливця».
Коли Ілля пішов, знову запанувала попередня тиша. Із похмурої глибини лісу лився весняний аромат молодого листя й запах сирої землі. Час від часу здалеку чувся крик якогось сонного птаха.
— А це?
— Зяблик, — зараз же відповів Тургенєв.
Зяблик раптом змовк. І деякий час у вечірньому присмерку лісу не чути було жодного звуку. Небо… завмер найменший вітерець, небо потроху огортало застиглий ліс своєю синню — і раптом над головою з журливим криком пролетіла іволга.
Звук пострілу знову порушив безгоміння лісу аж через годину.
— Видно, Лев Миколайович і в полюванні на вальдшнепів мене побиває, — сказав Тургенєв, здвигуючи плечима і сміючись самими очима.
Швидкий тупіт дітей, зрідка гавкіт Дори… Коли знову все затихло, на небі вже там і тут цяточками сяяли зірки. Ліс, наскільки охоплював погляд, замкнувся в мовчанні ночі, не ворушилася жодна гілка. Двадцять хвилин, тридцять хвилин… нудно тягнувся час, і разом з тим у вологій темряві до ніг звідкілясь підповзав білястий туман. Але все ще не було ніяких ознак появи вальдшнепів.
— Що це сьогодні скоїлось? — пробурмотіла Толстая, і в словах її прозвучало співчуття. — Рідко так буває, але…
— Слухайте! Соловей співає.
Тургенєв навмисно перевів розмову зовсім на іншу тему.
Із глибини темного лісу дійсно долинав солов’їний спів. Обоє вони на деякий час замовкли і, думаючи кожне про своє, заслухалися солов’я…
І раптом, користуючись словами самого Тургенєва, «і раптом — але тільки мисливці зрозуміють мене», раптом оддалік із трави з криком, у якому не можна було помилитися, шугонув угору вальдшнеп. Біліючи підкриллями, він полетів серед схилених віт, намагаючись зникнути у вечірній пітьмі. Тієї ж миті Тургенєв скинув угору рушницю і швидко натиснув на спусковий гачок.
Здійнявся димок, блиснув огонь — і затихлим лісом прокотився постріл.
— Влучили? — голосно запитав, підходячи до нього, Толстой.
— Влучив! Каменем упав…
Діти з собакою вже з’юрмилися навколо Тургенєва.
— Ідіть шукати! — наказав їм Толстой.
Діти, з собакою попереду, заходилися скрізь шукати. Але хоч скільки шукали, вбитий вальдшнеп не знаходився. Дора нишпорила, не шкодуючи сили, тільки іноді зупинялась і незадоволено скімлила.
Нарешті на допомогу дітям прийшли Толстой і Тургенєв. Але їм не потрапляло на очі ні пір’їнки, яка б показувала, куди дівся вальдшнеп.
— Видно, ви його не вбили, — звернувся хвилин через двадцять Толстой до Тургенєва з темноти між деревами.
— Та як же я міг не вбити? Адже я бачив, як він каменем упав.
Кажучи так, Тургенєв шукав кругом у траві.
— Влучити-то влучили, та, можливо, тільки в крило. Він хоч і впав, але міг утекти.
— Та ні, я влучив не в крило. Я напевно його вбив.
Толстой розгублено нахмурив свої густі брови.
— Тоді собака мав би його знайти. Підстрелену дичину Дора завжди принесе.
— Одначе позаяк я напевно знаю, що вбив його, то нема чого робити, — роздратовано відповів Тургенєв, не випускаючи з рук рушниці. — Вбив чи не вбив, цю різницю й дитина знає. Я ясно бачив.
Толстой насмішкувато глянув на Тургенєва.
— А що ж таке з собакою?
— Не знаю, що з собакою. Я тільки говорю те, що бачив. Каменем упав, — несподівано пронизливим голосом сказав Тургенєв, бачачи в очах Толстого задирливий блиск. — Il est tombe comme pierre, je t’assure[98].
— Тоді Дора не могла б його не знайти.
На щастя, в цей час у розмову старих письменників, наче нічого й не було, втрутилася Толстая, що з усмішкою підійшла до них. Вона сказала, що завтра вранці пошле дітей іще раз пошукати, а тепер ліпше залишити все, як є, й повернутися в садибу. Тургенєв одразу ж погодився.