— Тоді я їх попрошу. Завтра неодмінно дізнаємось.
— Так, завтра напевно дізнаємось, — кинув зі злостивою іронією Толстой, усе ще незадоволений, повернувся до Тургенєва спиною і швидкими кроками пішов з лісу…
Цього вечора Тургенєв пішов до себе в спальню близько одинадцятої. Залишившись нарешті сам, він важко опустився на стілець і розгублено огледівся навколо.
Тургенєву було відведено кімнату, яка зазвичай слугувала Толстому кабінетом. Великі книжкові шафи, бюст у ніші, три-чотири портрети, голова оленя, що висіла на стіні, — усе це при світлі свічки видавалося незатишним, позбавленим усяких ознак веселості. І все ж те, що він залишився на самоті, принаймні цього вечора, Тургенєва страшенно тішило.
…До того як піти у спальню, гість разом з усією сім’єю проводив вечір у розмовах за чайним столом. Тургенєв, наскільки міг, жваво розмовляв і сміявся. Одначе Толстой увесь час сидів з похмурим виглядом і майже не брав участі в розмові. Тургенєву це було неприємно й образливо. Тому він зумисне старався не помічати мовчання господаря, більше ніж зазвичай розсипаючись у компліментах членам сім’ї.
Щоразу, коли Тургенєв вдало жартував, схоплювався загальний сміх. Коли він майстерно показав дітям, як кричить слон у Гамбурзькому зоологічному саду, та зобразив повадки паризького вуличного хлопчиська, сміх ставав іще голоснішим. Але в міру того як за столом робилося веселіше, в Тургенєва на душі ставало все важче й гірше.
Коли розмова перейшла на французьку літературу, Тургенєв, неспроможний більше розігрувати бадьорість, раптом обернувся до Толстого й заговорив з ним зумисне легким тоном:
— Ви знаєте: нещодавно з’явився новий багатообіцяючий письменник?
— Ні, не знаю. Хто такий?
— Де Мопассан. Ґі де Мопассан. Принаймні, це письменник з винятково гострою спостережливістю. У мене якраз із собою у валізі збірка його оповідань «La maison Tellier»[99]. Якщо буде час, прочитайте.
— Де Мопассан?
Толстой з ваганням подивився на гостя. Але він так і не відповів, прочитає оповідання чи ні. Тургенєв пам’ятав, як у дитинстві його мучили злі старші діти… Така сама образа й тепер підступала до його серця.
— Позаяк уже заговорили про нових письменників, то і в нас з’явився один дивовижний.
Помітивши його збентеження, Толстая зараз же заходилася говорити про відвідини дивакуватого гостя. З місяць тому, під вечір, з’явився досить бідно вдягнений молодик і заявив, що хоче неодмінно бачити Толстого, тож його провели до кімнат. І ось перші його слова, коли він побачив Толстого, були: «Прошу вас негайно дати мені чарку горілки і хвіст оселедця». Цим одним він добряче всіх здивував, але не можна було не дивуватися ще більше тому, що цей дивний молодик — початкуючий письменник, який уже користується популярністю.
— Це був Гаршин.
Коли Тургенєв почув це ім’я, йому ще раз захотілося спробувати залучити Толстого до розмови: а крім того, що відчуженість Толстого ставала йому все неприємнішою, тепер з’явився зручний привід: колись він перший звернув увагу Толстого на твори Гаршина.
— Невже Гаршин? Здається, його оповідання непогані. Я не знаю, що ви після того читали, але…
— Здається, непогані.
Все-таки Толстой відповів байдуже, аби відбутися…
Тургенєв підвівся й заходив по кабінету, похитуючи сивою головою. Його тінь, яку відкидала на стіну свічка, що стояла на столі, то росла, то зменшувалася. Він крокував мовчки, заклавши руки за спину й не відводячи сумних очей від голих дощок підлоги.
У душі Тургенєва одне за одним зринали яскраві спогади більш ніж двадцятилітньої давності — того часу, коли він був дружний із Толстим. Як Толстой, тоді офіцер, пропиячивши кілька ночей підряд, нерідко приходив ночувати до нього в його петербурзьку квартиру… Як Толстой у вітальні в Некрасова, переможно дивлячись на нього, забував усе на світі у своїх нападках на Жорж Санд… Як Толстой, що саме тоді написав «Двох гусарів», гуляючи з ним у лісі Спаського, зупинявся й захоплювався красою літніх хмар… І, нарешті, як Толстой у домі Фета й сам він, стиснувши кулаки, кидали в обличчя один одному найжахливіші образи… Будь-який із цих спогадів свідчив: завжди впертий Толстой був чоловіком, що не визнавав за іншими ніякої щирості. Чоловіком, який в усьому, що роблять інші, підозрює фальш. І так не тільки тоді, коли те, що робили інші, розходилося з тим, що робить він сам. Нехай хто-небудь жив розпусно так само, як він, він не міг вибачити розпусту іншому так, як він вибачав її собі самому. Він не міг повірити навіть тому, що інший здатен так само відчувати красу літніх хмар, як відчуває він сам. Він ненавидів і Жорж Санд тому, що мав сумнів у її щирості. Й коли він якось порвав із Тургенєвим… Та ні, й тепер, як і раніше, він у твердженні, що Тургенєв убив вальдшнепа, підозрює брехню…