Фусако довго стоїть біля вікна. Поступово її огортає дивне відчуття, буцім на неї спрямовано той самий погляд.
Але, крім неї, нікого в спальні бути не може. А раптом хтось є… Ні, перед сном вона ретельно замкнула двері. Чому ж тоді їй це здається? Так. Без сумніву, через нервову перевтому. Дивлячись на невиразні силуети сосон, вона весь час старається переконати себе в цьому. Та хоч як жене від себе це відчуття, воно тільки посилюється.
Врешті Фусако боязко обертається. У спальні немає нікого, навіть її смугастої кішки. Значить, їй просто здається, що за нею спостерігають, тому що розходилися нерви… Та наступної миті ця думка зникає. Фусако робить декілька кроків — їй знову ввижається, що в напівтемряві кімнати притаївся невидимий незнайомець. Іще нестерпніше відчуття, що тепер очі незнайомця спопеляють обличчя Фусако, яка стоїть спиною до вікна.
Борючись із тремтінням, яке охопило її, Фусако простягає руку й повертає вимикач. У ту ж мить кімната звільнюється від змішаної з місячним світлом сутіні й повертається до надійної дійсності. Ліжко, ширма, умивальник — при яскравому світлі їх видно так чітко, що їй стає навіть радісно. До того ж у кімнаті нічого не змінилось — усе, як і рік тому, коли вона вийшла заміж за Ченя. В цьому радісному маленькому світі ніякий, найжахливіший привид… Ні, цей обридливий незнайомець, не боячись яскравого світла, ні на секунду не відриваючись, продовжує пильно дивитися в обличчя Фусако. Вона затуляє обличчя долонями і, не тямлячи себе від страху, намагається покликати на допомогу. З рота чомусь не виривається жодного звуку. Й тоді жах, якого вона ніколи не відчувала, охоплює…
Зітхнувши, Фусако звільнилася од свого спогаду тижневої давності. Тієї ж миті стрибнула на підлогу кішка, що сиділа в неї на колінах, і, витягнувши свою красиву смугасту спину, солодко позіхнула.
— Таке кому завгодно може привидітись. Дід розповідав, що одного разу, тільки він почав підрізати сосну в вашому саду, йому здалося, що в полуденному небі регоче ціла ватага хлопчаків. Та ні, він не звихнувся, просто весь час бурмоче казна-що.
Це сказала, наче втішаючи дитину, стара, що ввійшла з чайною тацею. Почувши її слова, Фусако вперше за весь вечір ледь-ледь усміхнулася:
— Звичайно, це витівки сусідських хлопчаків. А позаяк дід перелякався, почувши крики хлопчаків, значить, він боягуз… Дивися, поки ми з тобою балакали, зайшло сонце. Та нічого страшного, якщо чоловік не повернеться сьогодні… Ванна готова?
— Так, уже нагрілася.
— Добре. Я просто зараз і прийму ванну. — Фусако з легким серцем підвелася із плетеного крісла, що стояло біля стіни. — Напевно, і сьогодні сусідські хлопчаки пускатимуть феєрверк.
Стара тихо вийшла вслід за Фусако, і в напівтемній вітальні, де за вікном уже не видно було олеандрів, нікого не лишилось. Але смугаста кішка, про яку забули, раптом кинулася до дверей, мовби учула щось. І мовби почала тертись об чиїсь ноги. Та в сутінках, які наповнювали кімнату, нікого не було, тільки зловісно поблискували кошачі очі.
У приміщенні чергового японсько-китайської торгової компанії лежав на дивані секретар Іманісі й при світлі тьмяної електричної лампочки читав свіжий номер журналу. Та невдовзі він недбало кинув журнал під стіл, який стояв поруч, і вийняв із внутрішньої кишені піджака фото. Коли дивився на нього, з його мертвотно-блідого лиця не сходила щаслива усмішка.
Це було дівоче фото Фусако, дружини Чень Цая, на якому її було зображено по пояс, із волоссям, розчесаним на прямий проділ...[100]
У зоряне безхмарне небо здійнявся гудок відправлення останнього потяга з Токіо, і Чень Цай, зі складеним удвоє портфелем під пахвою, пройшовши турнікет, лишився сам-один і заходився оглядати похмуру привокзальну площу. Високий широкоплечий чоловік, який сидів на лаві біля вокзалу під тьмяною електричною лампочкою, підвівся й, недбало волочачи товсту тростинну палицю, поволі попрямував до Ченя. Ввічливо знявши мисливського капелюха, він тихим голосом звернувся до нього:
— Ви Чень-сан? Я Йосії.
Чень майже байдуже, побіжно глянув на нього:
— На сьогодні досить, дякую вам.
— Я нещодавно телефонував вам…
— Після цього нічого не сталося?
У тоні Ченя відчувалася пружна сила, що мовби відкидала слова співбесідника.
— Нічого. Після того як пішов лікар, ваша дружина допізна про щось говорила зі служницею. Потім прийняла ванну, попоїла і приблизно до десятої години слухала грамофон.