— Невже я бачив сон? Все одно дивно — я не пам’ятаю, що спав. Та й «Тінь» — дуже дивний фільм…
Я коротко розповів його зміст.
— Такий фільм я вже одного разу бачила, — ледве чутно відповіла жінка, і в очах її майнула сумна усмішка.
— Не будемо цю «Тінь» брати близько до серця.
«Осінні гори»
— Якщо вже мова зайшла про Хуан Да-чі[101], чи бачили ви його «Осінні гори»?
Це запитання задав Ван Ші-ґу, коли одного разу осінньої ночі сидів за чаєм із Юнь Нань-тянем, господарем обителі Оусянке.
— Ні, не бачив. А ви бачили?
Старий Да-чі, або Хуан Ґун-ван, разом із Мей Дао-женем і Хуанхе Шань-цяо, належав до найбільших майстрів живопису династії Юань. Відповідаючи Ван Ші-ґу, Юнь Нань-тянь раптом з дивовижною ясністю уявив собі колись ним бачені картини Да-чі — «Піщаний берег» і «В горах Фу-шунь-шань».
— Навіть не знаю, що й сказати. З одного боку, начебто бачив, а з другого — начебто й не бачив. Дивна історія пов’язана в мене з цією картиною.
— Начебто бачили й начебто не бачили? — перепитав Юнь Нань-тянь, підозріливо дивлячись на Ван Ші-ґу. — Можливо, ви бачили копію?
— Та ні, не копію. Я бачив оригінал, причому бачив його не тільки я. З цією картиною доля звела ще й учителя Яньке (Ван Ші-міна) і вчителя Лянь-чжоу (Ван Цзяня). — Присьорбнувши чаю, Ван Ші-ґу задумливо всміхнувся: — Якщо вам цікаво, я розповім цю історію.
— Зробіть ласку. — І господар усівся зручніше, підкрутив ґніт у мідному світильнику.
Це сталося ще за життя вчителя Юань-цзая. Одного разу восени, розмовляючи про живопис із Яньке-венем, учитель раптом запитав, чи не бачив той картину «Осінні гори» Хуан І-фена. А Яньке-вень, як відомо, вважав Да-чі родоначальником живопису. Тому він бачив усі картини, які приписує Да-чі поголос, усі, які тільки можна відшукати в цьому світі. Але «Осінні гори» не бачив навіть він.
— На жаль, не тільки не бачив, але й чую вперше, — з присоромленим виглядом відповів Яньке-вень.
— Тоді вам треба неодмінно подивитися на неї. Ця картина переважає навіть «Літні гори» та «Плиткий серпанок у горах». Усі картини Да-чі гарні, та ця — вирізняється з-поміж інших, як кажуть «білоброва».
— Невже це дійсно такий шедевр? Я дуже хочу її побачити, де вона?
— Вона зберігається у сім’ї Чжан у Жуньчжоу. Ви можете зайти поглянути на неї по дорозі до храму Цзіньшаньси. Я напишу вам рекомендаційного листа.
Отримавши від учителя рекомендаційного листа, Яньке-вень негайно вирушив до Жуньчжоу. Якщо родина Чжан володіє таким скарбом, то у них напевне є й інші шедеври туші, не тільки Хуан І-фен. Ця думка настільки схвилювала Яньке-веня, що залишатися в бездіяльності в келії Західного саду було понад його сили.
Одначе, діставшись Жуньчжоу, він побачив, що дім родини Чжан, на який ним покладалися такі надії, хоча й виявився дійсно великим, був украй занедбаним. Огорожа майже зникла під густим плющем, сад заріс буйними травами. Кури та качки, що походжали садом, здивовано дивилися на незваного гостя, тож Яньке-вень на мить навіть засумнівався в словах учителя — хіба може в такому домі перебувати шедевр Да-чі? Але, подолавши такий шлях, було занадто прикро повертатися ні з чим. Тому, передавши слузі, який вийшов до нього, рекомендаційного листа від учителя Си-бая, він повідав йому про своє давнє бажання побачити картину Хуан І-фена «Осінні гори».
Через деякий час Яньке-веня запросили до великої зали. Там стояли красиві столи та стільці з сандалового дерева, але в повітрі пахло холодною пилюкою, над плитами підлоги витав дух запустіння. На щастя, господар, який з’явився незабаром, виявився людиною явно не низького звання, хоча вигляд у нього був вельми хворобливий. Скоріше навпаки, його бліде обличчя, вишуканої форми руки мали на собі печать безперечного благородства. Обмінявшись із господарем належним вітанням, Яньке-вень одразу ж заговорив про своє бажання побачити знамениту картину Хуан І-феня. У словах його звучало щось схоже на забобонний страх, йому, як видно, здавалося, що коли він не побачить цю картину негайно, вона може розвіятися, мов туман, і згинути назавше.
Господар, охоче погодившись показати гостеві картину, відразу ж розпорядився, щоб сувій принесли і повісили на білу стіну зали.
— Ось картина, яку ви хотіли бачити.
Глянувши на картину, Яньке-вень мимоволі скрикнув од здивування.
Картину було виконано в синьо-зеленій гамі. По ущелині змійкою вилася ріка, то там, то тут були розкидані будиночки села, маленькі місточки, над усім цим височіла гірська вершина, а під нею в лінивій нерухомості застигли осінні хмари, в їх білому забарвленні було витримано переходи від густого до розрідженого. Гору було прописано соковито-зеленими навскісними мазками у традиціях Ґао Фань-шаня, здавалось, її щойно омив дощ, серед зелені сяяло ясно-червоне листя, виконане точковими ударами кіноварної фарби, воно було таке прекрасне, що ніяких визначень, ніяких слів не вистачило б, аби передати його красу. Вже із сказаного вище випливає, що картина була чудова, до того ж вона відзначалася тривкістю композиції та міцністю пензля-туші, — словом, у її сяючих барвах відчувалася незбагненна безмежність, позначена присмаком давнини.
101