Підполковник Ходзумі, всміхаючись очима, дивився на широкі поля. Над уже зазеленілою землею розстилалася легка імла.
— Вона також мала великий успіх, — вів далі майор Накамура. — Кажуть, його превосходительство доручив розпоряднику спектаклю сьогодні о сьомій годині влаштувати що-небудь на зразок естрадного вечора.
— Естрадний вечір? Із розповідачем смішних історій, чи що?
— Ні, де там! Розповідатимуть легенди. Здається, «Як князь Міто ходив по країні».
Підполковник Ходзумі криво посміхнувся. Та співбесідник, не звернувши на це уваги, веселим тоном вів далі:
— Його превосходительство, кажуть, любить князя Міто. Він сказав: «Я, як вірнопідданий, більш за все шаную князя Міто і Като Кійомасу».
Підполковник Ходзумі, не відповідаючи, подивився вгору. В небі, між вітами плакучих верб, пливли тонкі слюдяні хмарки. Підполковник глибоко зітхнув.
— Весна, хоч і в Маньчжурії!
— А в Японії вже ходять у літньому.
Майор Накамура подумав про Токіо. Про дружину, що вміє смачно готувати. Про дітей, які відвідують початкову школу. І… ледь-ледь засумував.
— Он цвітуть абрикоси!
Підполковник Ходзумі радісно показав на купи рожевих квітів далеко за насипом. «Écoute-moi, Madeleine»[104], — несподівано прийшли йому на пам’ять рядки Гюґо.
Якось пізно ввечері в жовтні сьомого року Тайсьо генерал-майор Накамура, свого часу штабний офіцер майор Накамура, у своїй умебльованій по-європейськи вітальні замислено сидів у кріслі із запаленою сигарою в зубах.
Двадцять з гаком років байдикування перетворили його на милого старичка. А цього вечора, можливо, завдяки японському костюму, в його облисілому лобі, у припухлих обрисах рота відчувалося щось особливо добродушне. Відкинувшись на спинку крісла, він повільно обвів поглядом кімнату й раптом зітхнув.
Стіни були завішані фотографіями, очевидно, репродукціями європейських картин. На одній з них було зображено сумну дівчину, що припала до вікна. На іншій — пейзаж: кипариси, крізь які виднілося сонце. В електричному світлі фотографії надавали старомодній вітальні дещо холодного церемонного вигляду, одначе генерал-майору все це, здається, не подобалося.
Якийсь час панувала тиша, потім генерал-майор раптом почув легкий стукіт у двері.
— Увійдіть!
У відповідь на ці слова до вітальні ввійшов високий юнак у студентській формі. Зупинившись перед генерал-майором, він простяг руку до стільця і грубувато запитав:
— Що-небудь потрібно, батьку?
— Так. Сідай!
Юнак слухняно сів.
— У чому справа?
Генерал-майор запитливо глянув на золоті ґудзики сина.
— А сьогодні?..
— Сьогодні були збори в пам’ять Каваї — батько, мабуть, не знає, це студент філологічного факультету, як і я. Так от, я щойно звідти повернувся.
Генерал-майор кивнув і видихнув густий дим «гавани». Потім він дещо врочисто приступив до суті розмови:
— Ось картини на стінах, це ти їх перемінив?
— Так, я не встиг сказати, я перемінив їх сьогодні вранці. А хіба погано?
— Не те що погано. Не погано, та мені хотілося, щоб ти залишив хоча б фотографію його превосходительства Н.
— Поряд із цими?
Юнак мимохіть посміхнувся.
— А хіба поряд з ними її повісити не можна?
— Не те що не можна, та це буде смішно.
— Адже тут є портрети! — Генерал-майор указав на стіну над каміном. Зі стіни з рами на генерал-майора спокійно позирав п’ятдесятилітній Рембрандт.
— Це інша річ. Це не можна повісити поряд з генералом Н.
— Он як! Ну, значить, нічого не поробиш.
Генерал-майор легко поступився синові. Одначе, знову видихнувши сигарний дим, тихо вів далі:
— Що ти… або, вірніше, твої ровесники, що ви думаєте про його превосходительство?
— Та нічого не думаємо. Мабуть, був чудовим солдатом.
У старечих очах батька юнак помітив легке сп’яніння від вечірньої чарки саке.
— Звичайно, чудовий солдат, а крім того, він був воістину по-батьківськи добросердою людиною.
І генерал-майор почав сентиментально розповідати випадок із життя генерала. Це було після японсько-російської війни, коли він провідав генерала в його віллі на рівнині Насу. Коли він приїхав туди, сторож сказав йому, що генерал з дружиною щойно пішли гуляти в гори. Генерал-майор знав дорогу й зараз же вирушив услід за ними. Пройшовши два-три тьо, він побачив генерала у простому кімоно; генерал стояв з дружиною. Генерал-майор трохи постояв, поговорив зі старими. Генерал усе ніяк не рушав з місця. Коли генерал-майор запитав: «У вас тут яка-небудь справа?» — генерал розсміявся. «Бачите, дружина сказала, що їй хочеться до вбиральні, так от школярі, що гуляли з нами, побігли шукати їй місце, а ми тут на них чекаємо…» У той час біля дороги, пам’ятаю, ще валялися каштани… — Генерал-майор примружив очі й весело посміхнувся. Тут із пожовклого лісу вибігли веселі школярі. Не звертаючи уваги на генерал-майора, вони оточили генерала з дружиною й навперебій почали розповідати про місця, що їх вони для неї знайшли. Почалося невинне суперництво — кожне хотіло, щоби вона пішла з ним. «Ну, кинемо жереб!» — сказав генерал і знову повернув до генерал-майора своє всміхнене лице…