Лютий 1922 р.
Повість про відплату за добро
Мене звати Дзіннай. Родове ім’я? З давніх-давен люди начебто називають мене Амакава Дзіннай. Амакава Дзіннай — це ім’я і вам знайоме? Ні, не треба лякатися! Як ви знаєте, я знаменитий злодій. Але цієї ночі я прийшов не для злодійства. На цей рахунок, прошу вас, будьте спокійні.
Як я чую, серед патеренів у Японії ви людина найвищої доброчесності. Так що пробути, хоча й недовго, з людиною, яку називають злодієм, вам, можливо, неприємно. Та не думайте — я ж не тільки краду! Один з підручних Росона Сукедзаемона, запрошених до палацу Дзюраку, — він іменувався Дзіннай! А глечик, відомий під назвою «Червона голова», який так цінував Рікю Кодзі? Адже справжнє ім’я майстра ренґа, який надіслав глечик у подарунок, як я чув, теж Дзіннай? А потім іще — мандрівний флейтист, який урятував капітана Мальдонадо в бійці біля Садзьоґавара, а купець, який торгував іноземними ліками біля брами храму Мьокудзі в Сакаї? Якби відкрили їхні імена, це, без сумніву, виявився б такий собі Дзіннай. Та ні, є дехто й важливіший — той самий, хто минулого року приніс у дар храмові Санто-Франциско золотий ковчег з нігтями Пресвятої Діви Марії, — це ж був віруючий теж на ім’я Дзіннай!
Але сьогодні, на жаль, немає в мене часу розповідати вам докладно про всі ці речі. Тільки, прошу вас, повірте, що Амакава Дзіннай не так уже й відрізняється від усякої звичайної людини. Добре? Ну тоді по можливості стисло викладу, що мені потрібно. Я прийшов прохати вас відслужити месу за спасіння душі одного чоловіка… Ні, він мені не родич. Але він і не забарвив своєю кров’ю мого клинка. Ім’я? Ім’я… Відкрити його чи ні — я й сам ніяк не зміркую. Я хочу помолитися за упокій душі однієї людини… за упокій душі японця на ім’я Поро[105]. Не можна? Еге, звичайно, позаяк просить Амакава Дзіннай, ви не схильні легко погодитися. Ну що ж, нехай і так! Спробую стисло розповісти, як усе сталося. Тільки обіцяйте, що ви не скажете нікому ні слова, хоч би йшлося для вас про життя або смерть. Ви заприсягнетеся цим хрестом на ваших грудях дотримати обіцянки? Ні… простіть мені. (Посмішка.) Не довіряти вам, патерене, для мене, злодія, просто зухвальство. Та якщо ви не дотримаєте обіцянки (раптом серйозно), то нехай ви й не горітимете в лютому полум’ї інферуно — кара спостигне вас на цьому світі.
Це сталося понад два роки тому. Була сльотава північ. Я вештався вулицями Кіото, переодягнений мандрівним монахом. Вештався я вулицями Кіото не першу ніч. Уже пять днів щовечора, тільки-но проб’є перша варта, я, стараючись не потрапляти людям на очі, крадькома оглядав будинок за будинком. Навіщо? Я гадаю, нічого пояснювати… На той час я саме мав намір ненадовго поїхати за море, хоча б до Маріка, і тому гроші мені потрібні були більше, ніж завжди.
На вулицях, звичайно, давним-давно припинився рух, і тільки не стихаючи шумів вітер при світлі зірок. Я пройшов уздовж темних будинків усю Оґавадорі й раптом, обігнувши ріг біля перехрестя, побачив великий будинок. Це було міське житло Ходзьоя Ясоемона, відомого навіть у Кіото. Щоправда, хоча обидва вони вели морську торгівлю, «Торговий дім Ходзьоя» не можна було поставити на одну дошку з таким домом, як «Кадокура». Але хай там як, Ходзьоя відправляв один-два кораблі до Кокусямуро й на Лусон, так що, без сумніву, був доволі багатий. Виходячи на діло, я зовсім не мав на увазі цей будинок, та позаяк уже набрів саме на нього, мені захотілося підробити. До того ж, як я вже сказав, ніч була пізня, здійнявся вітер, і для мого промислу все складалось якнайліпше. Сховавши свого плетеного капелюха й посох за дощове цебро на узбіччі дороги, я зразу ж переліз через високу огорожу.
Тільки послухати, які про мене ходять пересуди! Амакава Дзіннай уміє робитися невидимкою, кажуть усі й кожне. Сподіваюся, ви не вірите цьому, як вірять прості люди. Я не вмію робитися невидимкою і не в змові з дияволом. Просто, коли я був у Макао, лікар з португальського корабля навчив мене науки про природу речей. І якщо тільки застосувати її на ділі, то відкрутити великий замок, зняти важкий засув — усе це для мене не надто важко (посмішка). Небачені досі в нас злодійські виверти, — адже їх, як хрест і гармати, наша дика Японія також запозичила в Заходу.
Не минуло й години, як я вже пробрався до будинку. Та коли я минув темний коридор, на мій подив, виявилося, що, незважаючи на такий пізній час, в одній з кімнат горить огонь. Мало того, було чути, як хтось розмовляє. Судячи з місцезнаходження, це була чайна кімната. «Чай у негоду!» — посміхнувся я, тихенько підкрадаючись ближче. Дійсно, чуючи голоси, я не стільки думав про перешкоди моїй роботі, скільки хотілося мені дізнатися, в які тонкі розваги поринають у цій вишуканій обстановці господар будинку та його гість.