Природно, що мати ніскільки про мене не дбала. Пам’ятаю, одного разу, коли я з моєю названою матір’ю, провідуючи її, піднявся до неї в мезонін, вона сильно вдарила мене люлькою по голові. Однак частіше мати бувала дуже тихою. Я та сестра приставали до неї, просили намалювати нам картинку. І вона малювала на чвертках аркуша. Не тільки тушшю. Акварельними фарбами моєї сестри вона малювала вбрання дівчат, трави й дерева. Та обличчя людей на цих картинках завжди були схожими на лисячі мордочки.
Мати померла, коли мені було одинадцять років. Померла не стільки від хвороби, скільки від виснаження. У пам’яті в мене збереглися тільки обставини її смерті, й то туманно.
Я, видно, приїхав, отримавши телеграму про те, що мати при смерті. Темної безвітряної ночі ми з названою матір’ю примчали на рикші з Хондзьо в Сіба. Я й зараз не ношу кашне. Та пам’ятаю, що саме тієї ночі шия в матері була пов’язана легкою шовковою хустиною з пейзажним малюнком китайської школи. Пам’ятаю, що від хустини пахло духами «Ірис».
Мати лежала в просторій вітальні просто під мезоніном. Я та сестра, що була старша за мене на чотири роки, сіли біля узголів’я й ридма заплакали. Коли хтось у нас за спиною промовив: «Вона помирає, вона помирає», — горе з особливою силою охопило нас. Але мати, що досі лежала як мертва, із заплющеними очима, раптом розплющила їх і сказала щось. І ми, незважаючи на нашу журбу, тихенько засміялись.
Наступної ночі я просидів біля матері майже до світанку. Але сльози чомусь не лились, як напередодні. Ледве не присоромлений майже безперервним плачем сестри, я всіма силами старався зробити вигляд, що плачу. І в той же час вірив, що, позаяк не можу плакати, мати, можливо, й не помре.
На третій день увечері мати без усяких страждань померла. Перед самою смертю до неї буцім повернувся розум, вона подивилася на нас, і з очей у неї полилися сльози. Та вона жодного слова не промовила.
Коли матір поклали в труну, я вже не міг утриматися від сліз. Далека родичка, «тітка з Одзі», сказала: «Ну й молодець же ти!» Але я тільки здивувався, чому ж я молодець.
У день похорону сестра з посмертною табличкою та я з пахощами для запалювання поїхали на рикші. Час від часу я засинав і прокидався в страху, що впустив пахощі. Ми ніяк не могли дістатись Янака. Під осіннім ясним небом доволі довга похоронна процесія повільно рухалася вулицями Токіо.
День смерті моєї матері — 28 листопада. Її посмертне ім’я Кімьоїн-мьодзьонісснн-дайсі. А тим часом я не пам’ятаю ні дня смерті, ні посмертного імені мого рідного батька. Либонь, тому, що в одинадцять років запам’ятати день смерті й посмертне ім’я для мене являло предмет гордості.
У мене є старша сестра. Людина вона хвора, але, незважаючи на це, в неї двоє дітей. Ясна річ, я не хочу включати цю сестру в «Поминальник». Ідеться про іншу сестру, що зовсім юною раптово померла ще до мого народження. З нас, трьох дітей, як кажуть, вона була найрозумнішою.
Її звали Хацуко, тому що вона народилася першою. В нашому домі на буддійській божниці досі стоїть фотографія Хаттян у маленькій рамці. Вона зовсім не була слабенькою. Її пухкенькі щічки з ямочками, як стиглий абрикос.
Що не кажи, батько й мати більше за всіх любили Хаттян. Її водили з вулиці Сінсендза в Сіба до дитсадка мадам Саммаз у Цукідзі. Та суботу й неділю вона неодмінно проводила в домі батьків моєї матері — в домі Акутаґави в Хондзьо. В цих випадках Хаттян завжди вдягали у європейський стрій, який увійшов у моду в двадцятих роках Мейдзі. Пам’ятаю, коли я ходив до початкової школи, мені якось дали обрізки від платтів Хаттян, і я наряджав у них гумових ляльок. Усе це були клапті імпортного ситцю з візерунком із квітів або зображенням музичних інструментів.
Якось на початку весни у неділю Хаттян, гуляючи в саду, звернулася до тітоньки, що сиділа у вітальні біля розсунутих сьодзі (я уявляю собі, що в цей час сестра, звичайно, була в європейській одежі):
— Тітонько, що це за дерево?
— Яке дерево?
— Оце, з бруньками.
У саду в батьків моєї матері росло низеньке деревце айви, що схилилося над старим колодязем. Мабуть, Хаттян дивилася на його колючі гілки широко розплющеними очима.
— У цього дерева таке ж ім’я, як у тебе.
Але жарт тітоньки лишився незрозумілим.
— Значить, це дерево називається дуркою?[107]