Я не люблю ходити на кладовище. Якби можна було, я хотів би забути і про батьків, і про сестру. Та цього дня, можливо, від фізичної слабкості, я, дивлячись при світлі призахідного весняного сонця на почорнілий могильний камінь, думав про те, хто з них трьох був щасливий.
Я ніколи ще так гостро не відчував настрою, який викликає цей вірш Дзьосо.
1926
Зубчасті колеса
Із валізою в руці я їхав в автомобілі з дачної місцевості на станцію Токайдоської залізниці, щоб узяти участь у весільному банкеті одного мого приятеля. Обабіч шосе росли тільки сосни. Що ми встигнемо на поїзд до Токіо, було доволі сумнівно. В автомобілі разом зі мною їхав мій знайомий, власник перукарні, кругленький товстун з маленькою борідкою. Я час від часу з ним розмовляв і дуже хвилювався, що запізнююсь.
— Дивна річ, знаєте! Кажуть, у домі в пана N. навіть удень з’являється привид!
— Навіть удень? — із ввічливості перепитав я, дивлячись удалину на порослі соснами гори, освітлені призахідним зимовим сонцем.
— І буцім погожої пори він не показується. Найчастіше в дощові дні.
— А змокнути він не боїться?
— Ви жартуєте… А втім, кажуть, що цей привид носить макінтош.
Автомобіль засигналив і зупинився. Я розпрощався з власником перукарні й пішов на станцію. Як я й очікував, поїзд на Токіо дві-три хвилини тому пішов. У залі очікування сидів на лаві та неуважливо дивився у вікно якийсь чоловік у макінтоші. Я згадав щойно почуту розповідь про привида. Одначе тільки всміхнувся й пішов до кафе біля станції — так чи інакше, треба було чекати наступного поїзда.
Це кафе, мабуть, не заслуговувало назви кафе. Я сів за столик у кутку й замовив чашку какао. Клейонка на столі була біла, з простим картатим візерунком із тонких блакитних лілій по білому тлу. Та кутки облупилися, й видно було бруднувату парусину. Я пив какао, що пахло клеєм, і оглядав порожнє кафе. На запилених стінах висіли написи: «Ояко-домбурі», «Котлети», «Яйця», «Омлет» і таке інше.
У цих написах відчувалася близькість села, що підходило впритул до Токайдоської залізниці. Села, де серед ячмінних і капустяних полів проходить електричка.
Я сів у наступний поїзд, який прийшов уже майже в сутінках. Я завжди їжджу другим класом. Але цього разу з якихось міркувань узяв третій.
У вагоні було доволі тісно. Навколо мене сиділи учениці початкової школи, що, мабуть, їхали на екскурсію до О’сіо або ще кудись. Запалюючи цигарку, я дивився на цю групу школярок. Усі вони були пожвавлені й базікали без угаву.
— Пане фотографе, «рау-сійн»[108]—це що таке?
Пан фотограф, який сидів навпроти мене, також, мабуть, учасник екскурсії, відповів щось непереконливе. Та школярка років чотирнадцяти продовжувала його розпитувати. Я раптом помітив, що в неї смердючий нежить, і не міг стриматися від посмішки. Потім інша дівчинка, років дванадцяти, сіла до молодої вчительки на коліна і, однією рукою обійнявши її за шию, другою почала гладити її щоки. При цьому вона розмовляла з подругами, а в паузах час від часу говорила вчительці:
— Яка ви красива! Які у вас красиві очі!
Вони справляли на мене враження не школярок, а скоріше дорослих жінок. Якщо не брати до уваги того, що вони їли яблука разом із шкіркою, а цукерки тримали просто в пальцях, знявши з них обгортку. Одна з дівчат, старша, проходячи повз мене і, мабуть, наступивши комусь на ногу, промовила «вибачте!». Вона була доросліша за інших, але мені, навпаки, видалася дужче схожою на школярку. Тримаючи цигарку в зубах, я мимоволі всміхнувся суперечливості свого сприйняття.
Тим часом у вагоні ввімкнули світло, і поїзд підійшов до приміської станції. Я вийшов на холодну вітряну платформу, перейшов міст і почав очікувати трамвая. Тут я випадково здибався з таким собі паном Т., службовцем однієї фірми. Чекаючи трамвая, ми говорили про кризу та інші такі речі. Пан Т., звичайно, був обізнаний краще за мене. Одначе на його середньому пальці красувався перстень із бірюзою, що не дуже в’язалося з кризою.
— Чудова у вас річ!
— Це? Цей перстень мені буквально всучив товариш, який виїхав до Харбіна. Йому також довелося скрутно: не можна мати справу з кооперативами.
У трамваї, на щастя, було не так тісно, як у поїзді. Ми сіли поряд і продовжували вести бесіду про те про се. Пан Т. цієї весни повернувся до Токіо з Парижа, де він служив. Тому мова зайшла про Париж, про пані Кайо, про страви із крабів, про такого собі принца, що здійснює закордонну подорож.