— У Франції справи не такі вже й кепські, як думають. Тільки ці французи споконвіку не полюбляють платити податків, ось чому в них летить один кабінет за одним.
— Але ж франк падає?
— Це з газет. Потрібно там пожити. Що пишуть у газетах про Японію? Тільки про землетруси або повені.
Тут увійшов чоловік у макінтоші й сів навпроти нас. Мені стало якось не по собі й чомусь захотілося передати панові Т. чуту вдень розповідь про привида. Але пан Т., різко повернувши ліворуч ручку тростини й подавшись уперед, прошепотів мені:
— Бачите ту жінку? В сірій хутряній накидці?
— Із європейською зачіскою?
— Так, із згортком у фуросікі. Цього літа вона була в Каруїдзаві. Елегантно одягалась.
Одначе тепер, на чий завгодно погляд, вона була одягнена бідно. Розмовляючи з паном Т., я крадькома поглядав на цю жінку. В її обличчі, особливо в складці між бровами, було щось ненормальне. До того ж із згортка висувалася губка, схожа на леопарда.
— У Каруїдзаві вона танцювала з молодим американцем. Справжня «модан»… чи як їх там.
Коли я попрощався з паном Т., чоловіка в макінтоші вже не було. Я зійшов на потрібній мені зупинці і з валізою в руці попрямував до готелю. Обабіч вулиці височіли будівлі. Крокуючи тротуаром, я раптом згадав сосновий ліс. Мало того, в полі мого зору я помітив щось дивне. Дивне? Власне, ось що: напівпрозорі зубчасті колеса, що безперервно вертілися. Це траплялося зі мною й раніше. Зубчастих коліс зазвичай ставало все більше, вони наполовину заповнювали моє поле зору, але тривало це недовго, невдовзі вони пропадали, а слідом починався головний біль — завжди було одне й те ж. Через цю галюцинацію (чи галюцинацію?) лікар-окуліст неодноразово приписував мені менше палити. Та мені траплялося бачити ці зубчасті колеса і до двадцяти років, коли я ще не звик до тютюну. «Знову починається!» — подумав я і, щоб перевірити зорову здатність лівого ока, затулив рукою праве. У лівому оці, дійсно, нічого не було. Але під повікою правого ока вертілися незліченні зубчасті колеса. Спостерігаючи, як поступово зникають будівлі праворуч од мене, я поквапливо рухався вулицею.
Коли я ввійшов до вестибюлю готелю, зубчасті колеса пропали. Та голова ще боліла. Я здав до гардероба пальто й капелюх і попросив відвести мені номер. Потім зателефонував до редакції журналу і переговорив стосовно грошей.
Весільний банкет, очевидно, почався вже давно. Я сів на розі столу й узяв до рук ніж і виделку. П’ятдесят з гаком людей, які сиділи за білими, поставленими «покоєм» столами, всі, починаючи з молодят, звісно, були веселі. Та в мене на душі від яскравого електричного світла робилося все тужливіше. Щоб не піддатися тузі, я заговорив зі своїм сусідом. Це був старий з білою лев’ячою бородою; знаменитий синолог, чиє ім’я чув я не раз. Тому наша розмова сама собою перейшла на твори китайських класиків.
— Цілінь — це єдиноріг. А птиця финхуан — фенікс…
Знаменитий синолог, очевидно, слухав мене з цікавістю. Машинально продовжуючи свою промову, я почав поступово відчувати хворобливу жадобу руйнування і не тільки перетворив Яо та Шуня на вигаданих персонажів, але й висловив думку, що навіть автор «Чунь-цю» жив значно пізніше — в Ханьську епоху. Тоді синолог показав явне невдоволення і, не дивлячись на мене, перервав мою промову, заричавши, майже як тигр:
— Якщо Яо та Шунь не існували, значить, Конфуцій бреше. А мудрець брехати не може.
Звісно, я замовк. І знову потягнувся ножем і виделкою до м’яса на тарілці. Тут по краєчку м’яса повільно поповз черв’ячок. Черв’як викликав у моїй пам’яті англійське слово worm[109]. Це слово, без сумніву, також означало легендарну тварину, на кшталт єдинорога чи фенікса. Я поклав ніж та виделку й почав дивитись, як мені в бокал наливають шампанське.
Після банкету я пішов порожнім коридором, поспішаючи дістатися свого номера. Коридор нагадував мені не стільки готель, скільки тюрму. На щастя, головний біль став легшим.
До мене в номер, ясна річ, уже принесли валізу та навіть пальто й капелюх. Мені здалося, що пальто, яке висіло на стіні, — це я сам, і я поквапно жбурнув його в шафу, що стояла в кутку. Потім підійшов до трюмо й уважно подивився в дзеркало. В мене на обличчі під шкірою позначилися западини черепа. Черв’як раптом чітко зринув у мене в пам’яті.
Я відчинив двері, вийшов у коридор і побрів, сам не знаючи куди. У кутку, у скляних дверях холу яскраво відбивався торшер із зеленим абажуром. Це вселило мені в душу певний спокій. Я сів на стілець і замислився. Та я не просидів і п’яти хвилин. Знову макінтош, кимось недбало скинутий, висів на спинці дивана збоку від мене.