«А тепер же якраз холоди…»
Із цією думкою я підвівся й пішов коридором назад. У черговій кімнаті, в кутку коридору, не видно було жодного боя, та голоси їхні до мене долітали. Я почув, як у відповідь на чиїсь слова було сказано по-англійськи «all right»[110]. Я намагався вловити справжній зміст розмови. «Ол райт»? «Ол райт»? Власне, що саме «ол райт»?
У кімнаті в мене, звісно, була цілковита тиша. Та відчинити двері й увійти було чомусь страшнувато. Трохи провагавшись, я рішуче ввійшов до кімнати. Потім, намагаючись не дивитися в дзеркало, сів за стіл. Крісло було оббите синьою шкірою, схожою на шкіру ящірки. Я розкрив валізу, дістав папір і хотів продовжити роботу над оповіданням. Але перо, набравши чорнила, все не рухалося з місця. Більш того, коли воно нарешті зрушилось, то виводило все одні й ті ж слова: all right… all right… all right…
Раптом пролунав дзвінок — задзвонив телефон біля ліжка. Я злякано підвівся й підніс трубку до вуха:
— Хто?
— Це я! Я…
Говорила донька моєї сестри.
— Що таке? Що сталося?
— Сталося нещастя. Тому… Трапилося нещастя. Я щойно телефонувала тітці.
— Нещастя?
— Так, приїздіть зараз же! Зараз же!
На цьому розмова обірвалася. Я поклав трубку й машинально натиснув кнопку дзвінка. Та що рука в мене дрижить, я все-таки чітко усвідомлював. Бой усе не з’являвся. Це мене не так дратувало, як мучило, і я знову й знову натискав кнопку дзвінка. Натискав, починаючи розуміти слова «ол райт», яких навчила мене доля…
Того ж дня чоловік сестри десь у селі неподалік од Токіо кинувся під колеса. Він був одягнений не по сезону — в макінтош. Я все ще в номері того ж готелю пишу те саме оповідання. Пізньої ночі коридором не проходить ніхто. Але іноді за дверима чути лопотіння крил. Мабуть, хто-небудь тримає птахів.
23 березня 1927 р.
Я прокинувся в номері готелю о восьмій ранку. Та коли хотів підвестися з ліжка, виявив чомусь тільки одну туфлю. Такі явища в останні рік-два завжди викликали в мене тривогу, страх. На додачу це змусило мене згадати царя з грецької міфології, взутого в одну сандалію. Я подзвонив, покликав боя й попрохав знайти другу туфлю. Бой зі здивованим виглядом заходився обнишпорювати тісну кімнату.
— Ось вона, у ванній!
— Як вона туди потрапила?
— Са-а[111]! Можливо — пацюки?
Коли бой пішов, я випив чашку чорної кави і взявся за своє оповідання. Чотирикутне вікно у стіні з туфу виходило в занесений снігом сад. Коли перо зупинялось, я щоразу неуважливо дивився на сніг. Він лежав під кущами, на яких уже з’явилися бруньки, брудний од міської кіптяви. Це віддавалося в моєму серці якимось болем. Безперервно палячи, я, сам того не помітивши, перестав водити пером і замислився про дружину, про дітей. І про чоловіка сестри…
До самогубства чоловіка сестри підозрювали в підпалі. І цьому ніяк не можна було допомогти. Незадовго до пожежі він застрахував будинок на суму, що вдвічі перевищувала справжню вартість. Притому над ним іще висів умовний вирок за лжесвідчення. Та зараз мене мучило не стільки його самогубство, скільки те, що кожного разу, коли я їхав до Токіо, я неодмінно бачив пожежу. То з вікна поїзда я спостерігав, як горить ліс у горах, то з автомобіля (того разу я був з дружиною та дітьми) перед моїми очима поставав палаючий район Токівабасі. Це траплялося ще до того, як згорів його дім, і не могло не викликати в мене передчуття пожежі.
— Можливо, у нас цього року станеться пожежа.
— Що за похмурі провіщання!.. Якщо трапиться пожежа — це буде жахливо. І страховка мізерна…
Ми не раз говорили про це. Але мій будинок не згорів… Я постарався прогнати видіння й хотів було знову взятися за перо. Та перо не могло вивести як слід жодного рядка. Врешті-решт я підвівся з-за столу, кинувся в ліжко і почав читати «Полікушку» Толстого. У героя цієї повісті складний характер, у якому переплетені марнославство, хворобливі схильності й честолюбство. І трагікомедія його життя, якщо його тільки злегка підправити, — це карикатура на моє життя. Й через те, що я відчував у його трагікомедії холодну усмішку долі, мені ставало моторошно. Не минуло й години, як я підхопився з ліжка і жбурнув книгу в куток напівтемної кімнати.
— Будь ти проклята!
Тут великий пацюк вискочив із-під опущеної фіранки й побіг навскіс по підлозі до ванної. Я кинувся за ним, одним стрибком опинився у ванній, розчинив двері й оглянув усю кімнату. Але навіть за самою ванною ніякого пацюка не виявилося. Мені зразу стало не по собі, я поквапливо зняв туфлі, взув черевики і вийшов у безлюдний коридор.