«Нервується…» Tantalising...[112] Tantalus...[113] Inferno[114].
Тантал — це був я сам, який дивився на фрукти крізь скляні двері. Проклинаючи Дантове пекло, що знову зринуло в мене перед очима, я пильно дивився на спину шофера. Знову почав відчувати, що все брехня. Політика, промисловість, мистецтво, наука — усе для мене в ці хвилини було нічим іншим, як кольоровою емаллю, що прикривала жах людського життя. Я починав задихатися й опустив вікно таксі. Та біль у серці не проходив.
Зелене таксі під’їхало до храму. Там мав бути провулок, який вів до психіатричної лікарні. Та сьогодні я чомусь ніяк не міг його знайти. Я змусив шофера декілька разів проїхати туди й назад уздовж трамвайної лінії, а потім, махнувши рукою, відпустив його.
Нарешті я знайшов провулок і пішов грязькою дорогою. Тут я раптом збився зі шляху й вийшов до похоронної зали Аояма. З часу поховання Нацуме десять років тому я не був навіть біля брами цієї будівлі. Десять років тому в мене також не було щастя. Та принаймні був мир. Я заглянув крізь браму у двір, посипаний гравієм, і, згадавши платан у «Гірській келії» Нацуме, мимоволі відчув, що в моєму житті чомусь настав край. Більш того, я мимоволі відчув, щî саме після десяти років привело мене до цієї могили.
Вийшовши із психіатричної лікарні, я знову сів в автомобіль і поїхав назад до готелю. Та коли я вилазив із таксі, біля входу в готель якийсь чоловік у макінтоші сварився з боєм. З боєм? Ні, це був не бой, а агент по найму таксі в зеленому костюмі. Все це видалося мені поганою прикметою, я не зважився ввійти до готелю і поквапно пішов геть.
Коли я вийшов на Гіндзу, вже насувалися сутінки. Магазини обабіч вулиці, запаморочливий потік людей — усе це нагнало на мене ще більший смуток. Особливо неприємно було крокувати наче нічого й не сталося, з таким виглядом, буцім не знаєш про злочини цих людей. При тьмяному світлі, що змішувалося з електричним світлом, я йшов усе далі й далі до півночі. У цей час мій погляд привернула книгарня з купою журналів на полиці. Я ввійшов і неуважливо подивився на багатоповерхові полиці. Потім узяв у руки «Грецьку міфологію». Цю книгу в жовтій обкладинці, очевидно, було написано для дітей. Але рядок, який я випадково прочитав, одразу засмутив мене.
«Навіть Зевс, найбільший із богів, не може впоратися з духами помсти…»
Я вийшов із книгарні й закрокував у натовпі. Закрокував, сутулячись, відчуваючи за своєю спиною духів помсти, які невпинно переслідували мене…
27 березня 1927 р.
На другому поверсі книгарні «Марудзен» я побачив на полиці «Легенди» Стріндберґа і продивився дві-три сторінки. Там говорилося приблизно про те ж саме, що пережив я сам. До того ж книга була в жовтій обкладинці. Я поставив «Легенди» назад на полицю й витяг першу-ліпшу товсту книгу. Але і в цій книзі на ілюстраціях були все ті ж зубчасті колеса з носом і очима, які нічим не відрізнялися від нас, людей. (Це були малюнки душевнохворих, зібрані одним німцем.) Я відчув, як при всій моїй тузі в мені підіймається дух протесту, і, наче зневірений гравець, почав розкривати книгу за книгою. Та чомусь у кожній книзі, в тексті або в ілюстраціях, були сховані голки. У кожній книзі? Навіть узявши до рук багато разів читану «Мадам Боварі», я відчув, що врешті-решт я сам просто месьє Боварі середнього класу…
На другому поверсі книгарні в цей час, надвечір, окрім мене, здається, нікого не було. При електричному світлі я блукав між полицями. Потім зупинився перед полицею з написом «Релігія» і проглянув книгу в зеленій обкладинці. У змісті, в назві якогось розділу, стояли слова: «Чотири страшні вороги — сумніви, страх, зарозумілість, хтивість». Ледве я побачив ці слова, як у мені посилився дух протесту. Те, що тут називалося ворогами, було, принаймні для мене, просто іншою назвою сприйнятливості й розуму. Але що і дух традицій, і дух сучасності роблять мене нещасним — цього я витерпіти не міг. Тримаючи в руках книгу, я раптом пригадав слова: «Юнак з Шоуліна», колись узяті мною як літературний псевдонім. Цей юнак із оповідання Хань Фейцзи, не вивчившись ходити, як ходять у Ґаньдані, забув, як ходять у Шоуліні, і поповзом повернувся додому. Такий, як я тепер, я в очах у всіх, без сумніву, «Юнак із Шоуліна». Але що я взяв собі цей псевдонім, іще коли не був кинутий до пекла… Я відійшов од високої полиці і, стараючись відігнати думки, що мучили мене, перейшов до кімнати навпроти, де була виставка плакатів. Але й там на одному плакаті вершник, очевидно, святий Георгій, простромлював списом крилатого дракона. На додачу в цього вершника з-під шолома виднілося спотворене лице, що нагадувало лице одного мого ворога. Я знову згадав Хань Фейцзи — його оповідання про мистецтво здирати шкуру з дракона і, не оглянувши виставки, спустився по широких сходах униз на вулицю.