Світло сонця почало мене мучити. Справді, я працював, як кріт, навіть удень при електричному світлі, опустивши фіранки. Я ретельно писав оповідання, а втомившись од роботи, розкривав історію англійської літератури Тена і проглядав біографії поетів. Усі вони були нещасні. Навіть гіганти єлизаветинського двору, навіть видатний учений Бен Джонсон дійшов до такого нервового виснаження, що бачив, як на великому пальці його ноги починається битва римлян з карфагенянами. Я не міг утриматися від жорстокого злорадства.
Якось увечері, коли дув сильний східний вітер (для мене це добра прикмета), я вийшов на вулицю, вирішивши провідати одного старого. Він служив посильним у якомусь біблійному товаристві й там на горищі в самоті поринав у молитви і читання. Ми бесідували під розп’яттям, яке висіло на стіні, та гріли руки над хібаті. Чого моя мати збожеволіла? Чого справи мого батька закінчилися крахом? І чого мене покарано? Він, який знав усі таємниці, довго бесідував зі мною з дивно врочистою посмішкою на губах. Більше того — іноді він стисло малював карикатури на людське життя. Цього самітника на горищі я не міг не поважати. Але в розмові з ним я відкрив, що і його спонукає сила потягу.
— Донька цього садівника й гарненька і добра — вона завжди лагідна до мене.
— Скільки їй років?
— Цього року виповниться вісімнадцять.
Можливо, він вважав це батьківською любов’ю. Та я не міг не помітити в його очах виразу пристрасті. На жовтуватій шкірці яблука, що ним він мене пригостив, позначилася фігура єдинорога. (Я не раз виявляв міфологічних тварин у рисунку розрізу дерева чи в тріщинах на кавовій чашці.) Єдиноріг — це було страховисько. Я згадав, як один ворожий мені критик назвав мене «страховиськом дев’ятсот десятих років», і відчув, що й це горище не є для мене острівцем безпеки.
— Ну, як ви останнім часом?
— Усе ще з нервами негаразд.
— Тут ліки не допоможуть. Не маєте охоти зробитися віруючим?
— Якби я міг…
— Нічого важкого немає. Якщо тільки повірити в Бога, повірити в Сина Божого — Христа, повірити в чудеса, створені Христом…
— У диявола я повірити можу…
— Чому ж ви не вірите в Бога? Якщо вірите в тінь, чому не можете повірити в світло?
— Але буває пітьма без світла.
— Пітьма без світла — що це таке?
Мені залишалося тільки мовчати. Він, як і я, блукав у пітьмі. Але він вірив, що над пітьмою є світло. Наші теорії розходилися тільки в цьому одному пункті. Однак це, принаймні, для мене було непрохідною прірвою.
— Світло, безумовно, існує. І доказом тому слугують чудеса. Чудеса — вони іноді трапляються й тепер.
— Ці чудеса творить диявол.
— Чому ви знову говорите про диявола?
Я відчув спокусу розповісти йому, що мені довелося пережити за останні рік-два. Та я не міг заглушити в собі побоювань, що через нього це стане відомо дружині і я, як і моя мати, потраплю до божевільні.
— Що це у вас там?
Міцний не по літах старий обернувся до книжкової полиці, й на обличчі його з’явився якийсь пастирський вираз.
— Зібрання творів Достоєвського. «Злочин і кара» ви читали?
Ясна річ, я любив Достоєвського ще десять років тому. І під враженням випадково (?) кинутих господарем слів «Злочин і кара» я взяв у нього книгу й пішов до себе в готель. Залиті електричним світлом велелюдні вулиці, як і раніше, були мені неприємні. Зустрічатися зі знайомими було зовсім нестерпно. Я йшов, вибираючи, ніби злодій, темніші вулиці.
Але трохи згодом у мене почалися болі у шлунку. Допомогти могла тільки склянка віскі. Я помітив бар, штовхнув двері й хотів було зайти. Але там у тісноті, у хмарах диму товпились якісь люди, чи то літератори, чи то художники, й пили горілку. На додачу в самому центрі якась жінка із зачесаним за вуха волоссям захоплено грала на мандоліні. Я зразу зніяковів і, не заходячи, повернув назад. Тут я помітив, що моя тінь рухається то в один, то в другий бік. А освітлювало мене — й це було якось моторошно — червоне світло. Я зупинився. Та моя тінь усе ще ворушилась. Я боязко обернувся й нарешті помітив кольоровий ліхтар, який висів над дверима бару. Ліхтар тихо погойдувався від сильного вітру.
Після цього я зайшов до винарні. Наблизився до стойки й замовив віскі.
— Віскі? Є лише «Black and white»[115].
Я влив віскі в содову і мовчки почав присьорбувати. Поряд зі мною тихо розмовляли двоє чоловіків років під тридцять, схожі на журналістів. Вони бесідували по-французьки. Стоячи до них спиною, я всім єством відчував на собі їхні погляди. Вони діяли на мене, як електричні хвилі. Ці люди, напевно, знали моє ім’я, вони, здається, говорили про мене.