— Bien… trés mauvais… pourquoi?
— Pourquoi? Le diable est mort!
— Оui, оui… d’enfer…[116]
Я кинув срібну монету (мою останню) і втік із винарні. Вулиці, якими носився нічний вітер, заспокоїли мої нерви, біль у шлунку вгамувався. Я згадав Раскольникова й відчув бажання сповідатися. Та це, без сумніву, завершилося б трагедією не лише для мене й навіть не лише для моєї сім’ї. Крім того, я сумнівався в щирості самого цього бажання. Якби тільки мої нерви зробилися здоровими, як у всякої нормальної людини!.. Та для цього я мусив куди-небудь поїхати. До Мадрида, до Ріо-де-Жанейро, до Самарканда…
У цей час невелика біла вивіска над дверима однієї крамниці раптом стривожила мене. На ній було зображено торгову марку у вигляді шини з крилами. Я відразу ж згадав стародавнього грека, що довірився штучним крилам. Він піднявся в повітря, його крила розтопилися на сонці, і врешті-решт він упав у море і втопився. До Мадрида, до Ріо-де-Жанейро, до Самарканда… Я мимоволі посміявся зі своїх мрій. І в той же час мимоволі згадав Ореста, якого переслідували духи помсти.
Я йшов темною вулицею вздовж каналу. І згадав дім своїх названих батьків у передмісті. Без сумніву, моя названа мати живе в очікуванні мого повернення. Мабуть, що мої діти також… Але я не міг не боятись певної сили, яка зв’яже мене, щойно я повернуся. На неспокійній воді каналу біля пристані стояла барка. З іншої барки пробивалося слабке світло. Там, певно, жили якісь люди, сім’я. Також — люблячи одне одного й ненавидячи… Але я ще раз викликав у собі войовничий дух і, відчуваючи легке сп’яніння від віскі, повернувся до себе в готель.
Я знову всівся за стіл і взявся за незакінчені «Листи Меріме». І знову вони влили в мене якусь життєву силу. Але, довідавшись, що на старість Меріме зробився протестантом, я раптом уявив собі його лице, сховане під маскою. Він також був одним із тих, хто, як і ми, блукає в пітьмі. В пітьмі? «Шлях у темну ніч» почав перетворюватися для мене на страшну книгу. Щоб розігнати тугу, я взявся за «Розмови Анатоля Франса». Але й цей сучасний добрий пастир ніс свого хреста…
Через годину ввійшов бой і подав мені пачку листів. Один із них містив пропозицію лейпцизької книжкової фірми написати статтю на тему: «Сучасна японська жінка». Чому вони замовляли таку статтю саме мені? Мало того, в цьому написаному по-англійськи листі був постскриптум від руки: «Ми вдовольнимося портретом жінки, зробленим, як у японських малюнках, чорним і білим». Я згадав назву віскі «Black and white» — і розірвав листа на дрібні клапті. Потім узяв перший конверт, який трапився під руку, розкрив його і проглянув листа на жовтому поштовому папері. Писав незнайомий юнак. Але не прочитав я і двох-трьох рядків, як од слів «Ваші “Муки пекла”» розхвилювався. Третій лист був од племінника. Я зітхнув вільно й почав читати про домашні справи. Але навіть тут кінець листа мене приголомшив.
«Надсилаю перевидання збірки віршів “Червоне світло”».
Червоне світло! Я відчув, буцім хтось насміхається з мене, й вирішив утекти з кімнати. В коридорі не було жодної душі. Тримаючись рукою за стіну, я добувся до холу. Сів у крісло й вирішив, хай там що, викурити цигарку. Чомусь у мене опинилися цигарки «Airship»[117]. (Відтоді як я поселився в цьому готелі, я мав намір курити лише «Star»[118].) Штучні крила знову зринули в мене перед очима. Я покликав боя й попросив дві коробки «Star». Але, якщо вірити бою, саме сорт «Star», на мій жаль, було весь розпродано.
— «Airship» — будь ласка…
Я похитав головою й обвів поглядом просторий хол. Оддалік, навколо столу, сиділи й бесідували декілька іноземців. Серед них жінка в червоному костюмі, тихо розмовляючи, іноді немовби поглядала на мене.
— Місіс Таузенд, — прошепотів мені хтось невидимий.
Імена на зразок місіс Таузенд, звичайно, були мені незнайомі. Навіть якщо так звали ту жінку… Я підвівся і, боячись збожеволіти, пішов до себе в номер.
Повернувшись у номер, я збирався зразу ж зателефонувати до психіатричної лікарні. Та потрапити туди для мене було б однаково, що померти. Після болісних вагань я, щоб розсіяти страх, почав читати книгу «Злочин і кара». Але сторінка, на якій вона розкрилася, була із «Братів Карамазових». Подумавши, що помилково взяв не ту книгу, я глянув на обкладинку. «Злочин і кара» — так, книга називалася: «Злочин і кара». У помилці брошурувальника і в тому, що я розкрив саме ці вверстані помилково сторінки, я побачив долю і мимохіть почав їх читати. Але не прочитав і однієї сторінки, як відчув, що тремчу всім тілом. Це був розділ про Івана, якого мучить чорт… Івана, Стріндберґа, Мопассана чи мене самого в цій кімнаті…