Хочу відповісти об’єктивно. Треба наполовину вірити в свободу волі й наполовину — в долю. Або ж наполовину сумніватися в свободі волі й наполовину — в долі. Чому? Хіба не наша доля визначає, кого ми беремо собі за дружину? І в той же час хіба не свобода волі змушує нас на прохання дружини купувати їй хаорі та обі?
Незалежно від свободи волі й долі бога та диявола, красу й потворність, відвагу й легкодухість, раціоналізм і віру та багато чого іншого ми мусимо врівноважувати на чашах терезів. Стародавні називали це золотою серединою. Золота середина по-англійськи — «good sense». На моє переконання, не прагнучи «good sense», досягти щастя неможливо. А якщо і вдається досягти, то тільки показного — у страшенну спеку грітися біля жаровні, у крижаний холод обмахуватися віялом.
Військові недалеко пішли від дітей. Навряд чи треба тут казати, як вони тремтять од радості, передчуваючи героїчні подвиги, як упиваються так званою славою. Тільки в початковій школі можна побачити, як поважаються механічні вправи, як цінується тваринна хоробрість. Іще більше військові нагадують дітей, коли не замислюючись улаштовують різанину. Та найдужче вони схожі на дітей, коли, натхнені звуком сурми та військовими маршами, радісно кидаються на ворога, не запитуючи, за що воюють.
Ось чому те, чим пишаються військові, завжди схоже на дитячі забави. Дорослу людину не можуть спокусити блискучі обладунки та сяючі шоломи. Ордени — ось що мене по-справжньому дивує. Чому військові в тверезому стані розгулюють, обвішавши груди орденами?
Справедливість нагадує зброю. Зброю може купити й ворог, і друг — варто лише заплатити гроші. Справедливість також може купити й ворог, і друг — варто лише знайти привід. З давніх-давен, мовби снарядами, стріляли одне в одного прізвиськом «ворог справедливості». Одначе майже не буває випадків, аби захоплені риторикою намагалися з’ясувати, хто з них насправді «ворог справедливості».
Японські робітники тільки тому, що вони народились японцями, дістали наказ покинути Панаму. Це суперечить справедливості. Америку, як пишуть газети, слід назвати «ворогом справедливості». Але ж і китайські робітники тільки тому, що вони народилися китайцями, дістали наказ покинути Сендзю[120]. Це теж суперечить справедливості. Японія, як пишуть газети… ні, Японія ось уже дві тисячі років незмінно є «другом справедливості». Справедливість іще жодного разу не суперечила інтересам Японії.
Зброї як такої боятися не треба. Боятися слід мистецтва воїнів. Справедливості як такої боятися не треба. Боятися слід красномовства підбурювачів…
Звертаючись до історії, я щоразу думаю про музей «Юсюкан». У його галереях старовинної зброї в напівтемряві рядами вишикувані найрізноманітніші «справедливості». Стародавній китайський меч нагадує справедливість, проповідувану конфуціанством. Спис вершника нагадує справедливість, проповідувану християнством. Ось товстющий дубець. Це справедливість соціаліста. А ось меч, оздоблений китицями. Це справедливість націоналіста. Дивлячись на цю зброю, я уявляю собі незліченні битви, й серце починає прискорено калатати. Але, на щастя чи на нещастя, я не пам’ятаю, щоб мені хоч раз захотілося взяти до рук цю зброю.
Ця історія належить до Франції сімнадцятого століття. Одного разу герцог бургундський задав абату Шуазі таке запитання: «Карл vi був божевільний. Як, на вашу думку, належало б повідомити про це найделікатнішим чином?» Абат відповів: «Я сказав би коротко: Карл vi божевільний». Абат Шуазі вважав свою відповідь одним з найвідчайдушніших вчинків у житті й завжди пишався цим.
Франція сімнадцятого століття була настільки просякнута духом монархізму, що зберегла навіть цей анекдот. Однак Японія двадцятого століття ні на йоту не поступається Франції того часу в монархізмі. Воістину він не дає ні радості, ні щастя.
Художник, я впевнений, завжди вибудовує свій твір свідомо. Одначе, познайомившись із самим твором, бачиш, що його краса або потворність наполовину містяться в таємничому світі, що лежить поза межами свідомості художника. Наполовину? А може, ліпше сказати — в основному?
Виправдовуючись, ми тим самим викриваємо себе. Хочемо ми того чи ні, у створюваних речах завжди розкривається наша душа. Хіба не говорить стародавній звичай «удар різаком — поклон»[121] про страх людей тих часів перед межами позасвідомого?
121
Існував звичай, згідно з яким, коли створювалася статуя Будди, після кожного удару різаком майстер робив три поклони.