Творчість завжди ризик. Після того як сили людини вичерпані, вона може покладати надію лише на волю небес — іншого не дано.
«Коли я був молодий і вчився писати, то страждав через те, що не виходило гладенько. Скажу одне: старання — лише півсправи, самими стараннями не досягнеш досконалості. Тільки постарівши, починаєш розуміти, що наполегливість іще не все: три частини — справа людини, сім частин — дар неба». Ця строфа з «Луньші»[122] підтверджує мою думку. Мистецтво — похмура безодня. Якби не жадоба грошей, якби не ваблення слави, якби, зрештою, не страждання від творчого запалу, то, можливо, у нас забракло б мужності вступати в бій із цим зловісним мистецтвом.
Оцінка літературного твору є співробітництво художника і критика. Іншими словами, розглядаючи чужий твір, критик усього лиш намагається створити свій власний. Тому в усі часи творам, що зберегли своє видатне значення, неодмінно притаманні характерні риси, що допускають можливість найрізноманітніших критичних оцінок. Одначе, за словами Анатоля Франса, можливість різних критичних оцінок навряд чи означає легкість трактування, позаяк твори виникають ніби в тумані. Подібно до вершини гори Родзан[123], твір з різних точок бачиться й оцінюється по-різному.
Щастя класиків у тому, що вони мертві.
Наше і ваше щастя в тому, що вони мертві.
Чимало художників живуть у світі розчарувань. Вони не вірять у любов. Вони не вірять у совість. Подібно до стародавніх пустельників, вони зробили своїм домом пустелю утопії. Через це вони, можливо, гідні жалю. Одначе прекрасні міражі народжуються лише в небі пустелі. Розчарувавшись у справах людських, у мистецтві вони, як правило, не розчарувалися. Навпаки, від самої лише згадки про мистецтво перед їхніми очима виникають золоті видіння, недоступні звичайним людям. Вони теж, розмірковуючи про прекрасне, чекають на свою щасливу мить.
Ніхто не здатен сповідатися в усьому до кінця. В той же час без сповіді самовираження неможливе.
Руссо був людиною, що любила сповідатись. Але виявити в його «Сповіді» цілковитої відвертості неможливо. Меріме був людиною, що ненавидить сповідатися. Та хіба в «Коломбі» він не розповідає потай про самого себе? Чітко позначити межу між сповідальною та всією іншою літературою неможливо.
Будь-хто впевнений, що не навченому плавати наказувати «пливи» нерозумно. Так само нерозумно не навченому бігати наказувати «біжи». Одначе ми із самого народження дістаємо такі безглузді накази.
Хіба могли ми, ще перебуваючи в утробі матері, вивчити шлях, яким піде наше життя? Але ж, ледве з’явившись на світ, ми зразу вступаємо в життя, яке нагадує арену боротьби. Звісно, не навчений плавати як слід пропливти не зможе. Не навчений бігати також прибіжить останнім. Тому-то нам не піти з арени життя без ран.
Люди, можливо, скажуть: «треба подивитися на те, що здійснювали предки. Це послугує вам взірцем». Одначе, просто дивлячись на сотні плавців і тисячі бігунів, навчитися плавати чи опанувати біг неможливо. І ті, хто спробує попливти, всі до одного наковтаються води, а ті, хто спробує бігти, всі без винятку забрудняться в пилюці. Погляньте на знаменитих спортсменів світу — чи не ховають вони за гордовитою посмішкою гримасу страждання?
Життя схоже на олімпійські ігри, влаштовані божевільними. Ми маємо вчитися боротись за життя, борючись із життям. А тим, хто не може стримати обурення, бачачи всю безглуздість цієї гри, ліпше піти з арени. Самогубство також цілком підходящий спосіб. Одначе ті, хто хоче вистояти на арені життя, мусять мужньо боротися, не боячись ран.
Життя подібне до коробки сірників. Поводитися з нею серйозно — зовсім нерозумно. Поводитися несерйозно — небезпечно.
Життя подібне до книги, в якій бракує багатьох сторінок. Важко назвати його цілісним. І все ж таки воно цілісне.
Рай на землі оспівується у віршах. Але, на жаль, я не пригадую, щоб хтось із таких поетів хотів жити в раю на землі. Християнський рай на землі являє собою вельми сумне видовище. Даоський рай також усього лише похмура китайська харчевня. Тим більше сучасні утопії — в пам’яті лишилися тільки ідеї Вільяма Джеймса, що кидали у дрож.
123
124