Традиційно вважається, що політичний геній — це той, хто волю народу перетворює на свою власну. Одначе все навпаки. Вірніше сказати, що політичний геній — це той, хто свою власну волю перетворює на волю народу. Чи принаймні змушує повірити, що такою є воля народу. Тому політичний геній має бути й геніальним актором. Наполеон говорив: «Від великого до смішного один крок». Ці слова підходять не стільки імператору, скільки актору.
Народ вірить у великі принципи. Політичний геній і щербатої копійки не дасть за великі принципи. Лише для того, щоб правити народом, він надягає на себе личину борця за великі принципи. Але, одного разу надягши цю личину, він уже ніколи не спроможний скинути її. Якщо ж спробує здерти її силою, то зразу ж зійде зі сцени як політичний геній. Навіть монарх заради збереження корони йде на обмеження своєї влади. Тому ж бо трагедія політичного генія завжди містить у собі й комічність. Таку комічність, приміром, містить сценка із «Записок від нудьги»[126], коли монах храму Ніннадзі почав танцювати, насунувши на голову казан-триніжок.
«Любов сильніша від смерті» — ці слова можна знайти в романі Мопассана. Але, звісно, сильніша від смерті не лише любов. Наприклад, хворий на черевний тиф з’їдає печиво, знаючи, що неминуче помре від цього, — ось чудовий доказ, що й голод іноді сильніший від смерті. Та й крім голоду назвати можна багато чого, що сильніше від смерті, — патріотизм, релігійний екстаз, людинолюбство, жадібність, честолюбство, злочинні інстинкти. Взагалі, будь-яка жага сильніша від смерті (звичайно, жага смерті — виняток). Щоправда, я б не зважився стверджувати, що любов більшою мірою, ніж усе перелічене, сильніша від смерті. Навіть у тих випадках, коли здається: ось любов, яка сильніша від смерті, насправді ж нами володіє так званий боварізм, властивий французам. Це сентименталізм, який бере свій початок із часів мадам Боварі та змушує нас уявляти себе тим самим легендарним коханцем.
Життя — щось іще більш пекельне, ніж саме пекло. Муки в пеклі не йдуть урозріз з установленими законами. Наприклад, муки в світі голодних духів[127] полягають у тому, що варто грішнику спробувати спожити їжу, яка з’явилася перед ним, як над нею спалахує вогонь. Але муки, що їх посилає життя, як на лихо, не такі примітивні. Іноді варто нам спробувати спожити їжу, що з’явилася перед нами, як над нею спалахує вогонь, та іноді зовсім несподівано можна попоїсти собі на втіху. А трапляється й таке, що, попоївши з насолодою, захворюєш на катар, іншого ж разу несподівано, собі на втіху, легко перетравлюєш їжу. До такого світу, де не існує законів, нелегко призвичаїтися. Мені здається, потрапивши до пекла, я зможу вибрати момент і поцупити їжу в світі голодних духів. А вже якщо проживу два-три рочки на голковій горі чи в морі крові й потроху звикну, то зовсім уже не буду зазнавати особливих мук, крокуючи по голках, пливучи в крові.
Обивателі полюбляють скандали. Скандальна історія з Білою Лілією, скандальна історія з Мусякодзі[128] — обиватель стежить за ними з невимовною втіхою. Чому ж обивателі так полюбляють скандали, особливо скандали, в яких замішані відомі люди? Гурмон відповідає на це так: «Причина в тому, що ці скандали дозволяють подавати наші власні, які ми ретельно приховуємо, як щось природне».
Відповідь Гурмона абсолютно точна. Одначе недостатньо повна. Ординарні люди, не здатні влаштувати навіть скандалу, вбачають у скандалах навколо знаменитих людей чудову зброю для виправдання власної легкодухості. І в той же час вбачають чудовий п’єдестал, аби підняти свою неіснуючу перевагу. «Я не така красуня, як Біла Лілія. Але зате доброчесніша, ніж вона». «Я не настільки талановитий, як Арісіма. Але зате краще, ніж він, знаю людей». «Я не настільки… як Мусякодзі, але…» — сказавши це, щасливий обиватель міцно засинає, наче вдоволена свиня.
Одна з відмітних рис генія — здатність улаштовувати скандали.
Громадська думка завжди самосуд, а самосуд завжди розвага. Навіть якщо замість пістолета вдаються до газетної статті.
Існування громадської думки виправдується хоча б задоволенням нехтувати громадську думку.
126
128