Не чоловік полює за жінкою. Жінка полює за чоловіком. Шоу розповів про цей факт у своїй п’єсі «Людина і надлюдина». Та він був не першим, хто це зробив. Я подивився «Райдужну заставу» з Мей Лань-фанем[132] і дізнався, що в Китаї теж є драматург, який звернув увагу на цей факт. Більш того, в «Думках про драму», крім «Райдужної застави», наводиться сила-силенна п’єс про битви, які ведуть жінки заради того, щоб звабити чоловіка.
Героїня з «Гори Дундзя-шань», героїня із «Страти сина біля парадної брами», героїня з «Гори Шуансо-шань» — усі вони належать до таких жінок. Візьмімо, приміром, Лі Хуа, героїню «Любові до наїзниці», — гарцюючи на коні, вона не тільки зачарувала молодого полководця. Вона одружила його з собою, попросивши при цьому вибачення в його дружини. Пан Ху Ші[133] сказав мені: «За винятком «Чотирьох вчених мужів», я заперечую художню цінність усіх вистав пекінської опери. Але все ж таки вони є глибоко філософськими». Можливо, філософ пан Ху Ші своїми словами намагався пом’якшити своє громоподібне обурення тим, що ці твори не мають достатньої художньої цінності.
Покладатися лише на досвід рівнозначно тому, щоби покладатися лише на їжу, не думаючи про травлення. В той же час покладатися лише на свої здібності, нехтуючи досвід, рівнозначно тому, щоби покладатися лише на травлення, не думаючи про їжу.
Стверджують, що у давньогрецького героя Ахіллеса була уразливою тільки п’ята. Отже, щоби знати Ахіллеса, треба знати про ахіллесову п’яту.
Найщасливіший художник — це художник, який зажив слави на схилі віку. В цьому розумінні Кунікіда Доппо[134] аж ніяк не нещасний художник.
Жінка не завжди хоче, щоб її чоловік був добряком. Але чоловік завжди хоче мати другом добру людину.
Добра людина більш за все схожа на бога на небесах. По-перше, з нею можна поділитися своєю радістю. По-друге, їй можна поплакатися. По-третє, є вона чи немає — не важливо.
«Ненавидіти злочин, а не того, хто його вчинив» — це не так уже й важко. Більшість дітей реалізують цей афоризм щодо більшості батьків.
«Хоча персик і слива є безмовними, люди топчуть стежку між ними»[135] — так говорять мудреці. Звичайно, це невірно; що значить «хоча персик і слива є безмовними»? Правильніше сказати — «оскільки персик і слива є безмовними».
Народ частенько захоплюється величчю людей і діянь. Але споконвіку не було такого, щоби народ полюбляв зустрічатися з величчю.
«Критика Сасакі Мосаку-куна» — розділ «Слів пігмея», опублікованих у дванадцятому числі, аж ніяк не свідчить про зневагу до цього письменника. В ньому — насмішка над критиком, який не визнає його творчості. Оголошувати про це означало б, на мою думку, нехтувати розумові здібності читачів «Бунґей сюндзю»[136]. Мене вразило, що один критик і насправді виявив зневагу до Сасакі-куна. Я чув, що в нього вже з’явилися послідовники. Тому-то я й роблю це коротке оголошення. Я не збирався робити його публічно. Воно з’явилося внаслідок підбурювання нашого старшого товариша Сатомі Тона-куна[137] читачів, обурених моїм оголошенням, прошу спрямовувати свій гнів проти Сатомі-куна.
Автор «слів пігмея»
Опубліковане мною оголошення: «Прошу спрямовувати свій гнів проти Сатомі-куна» — це, звісно, жарт. Можете свій гнів проти нього й не спрямовувати. Від безмірного схиляння перед геніальністю всіх, кого подає названий мною критик, я виявив невластиву мені нервозність.
Він же
В опублікованому мною додатковому оголошенні сказано: «Від безмірного схиляння перед геніальністю всіх, кого подає названий мною критик…» Це аж ніяк не іронія.
Він же
Живопис живе триста років, каліграфія — п’ятсот, література безсмертна, сказав Ван Шанчжен[138]. Одначе дуньхуанські розкопки[139] показали, що живопис і каліграфія продовжують жити і через п’ятсот років. А те, що література безсмертна, — це ще питання. Ідеї не можуть бути непідвладними часу. Наші пращури при слові «бог» бачили перед собою чоловіка в традиційному церемоніальному одязі того часу. А ми при цьому слові бачимо довгобородого європейця. Треба гадати, те ж може статися не тільки з богом.
136
138
139