Пам’ятаю, я якось побачив портрет пензля Тосюсая Сяраку[140]. Зображена на ньому людина тримала біля грудей розкрите віяло, на якому — знаменита зелена хвиля Коріна[141]. Це, безумовно, посилювало колористичний ефект картини в цілому. Але, подивившись у лупу, я побачив не зелений колір, а золотий, пойнятий патиною. Я відчув принадність картини Сяраку — це факт. Але факт і те, що я відчув іншу принадність, аніж та, яку спіймав Сяраку. Такі ж зміни у сприйнятті, без сумніву, ймовірні, коли йдеться про літературу.
Мистецтво подібне до жінки. Щоб мати привабливий вигляд, воно мусить бути в ладу з духовною атмосферою або модою свого часу.
Більш того, мистецтво завжди у полоні в реалій. Щоби любити мистецтво народу, треба знати життя цього народу. Надзвичайний і повноважний посланник Англії сер Рутерфорд Олкок[142], який у храмі Тодзендзі зазнав нападу ронінів, сприймав нашу музику як какофонію. В його книзі «Три роки в Японії» є такі рядки: «Спів очеретянки схожий на трелі солов’я. В японських переказах говориться, що японці навчили очеретянок співу. Дивовижно, якщо це насправді так. Адже японці самі нічого не тямлять у музиці» (том 2, розділ 29).
Генія відділяє від нас усього лиш крок. Але аби зрозуміти, що являє собою цей крок, треба осягнути якусь вищу математику, за якою половина ста рі — дев’яносто дев’ять рі.
Генія відділяє від нас усього лише крок. Сучасники зазвичай не розуміють, що цей крок — тисяча рі. Нащадки сліпі, аби побачити, що цей крок — тисяча рі. Сучасники через це вбивають генія. Нащадки через це кадять генію фіміам.
Важко повірити, що й народ неохоче визнає генія. До того ж таке визнання завжди є вельми комічним.
Трагедія генія в тому, що його оточують «скромною, приємною славою».
Ісус: «Ми грали вам на сопілці, й ви не танцювали».
Вони: «Ми співали вам сумних пісень, й ви не ридали».
Не треба «віддавати свої голоси за тих, хто не захищає наших інтересів». Будь-який республіканський лад утверджує брехню, буцім замість «наших інтересів» встановлюються «державні інтереси». Треба пам’ятати, що ця брехня не зникає і за радянської влади.
Взявши дві злиті в одну ідеї та ретельно дослідивши точки їхнього дотику, ви зразу ж виявите, як багато міститься в них брехні. В цьому причина того, що будь-який стійкий вираз є проблематичним.
Чи не тому в нашому суспільстві всякий, хто висловлює раціональне судження, робить це насправді від нераціональності, вражаючої нераціональності.
Більш за все мене вражає те, що Ленін був звичайнісіньким героєм.
Ті, хто бореться з випадковістю, тобто з Богом, завжди сповнені таємничої гідності. Не є винятком також азартні гравці.
Споконвіку відсутність серед захоплених азартною грою песимістів показує, як на диво схожа азартна гра з життям людини.
Закон забороняє азартні ігри не тому, що засуджує перерозподіл багатства з їх допомогою, а лише тому, що засуджує економічний дилетантизм.
Скептицизм ґрунтується на певній вірі — вірі, що немає сумніву в сумніві. Можливо, тут криється суперечність. Але скептицизм у той же час сумнівається в тому, що може існувати філософія, побудована на вірі.
Ставши правдивим, ми виявимо, що не кожне є здатним на це. Ось чому ми відчуваємо страх, вирішивши бути правдивим.
Я знав одну брехуху. Вона була щасливішою за всіх. Але всі вважали, що вона бреше, навіть коли говорила правду, тому що брехала занадто майстерно. Саме це в очах оточення було, без сумніву, найбільшою її трагедією.
141