Выбрать главу

— Дійсно, негідники, — забути про благодіяння господаря, що дарував їм життя, — плакався пес, співчутливо дивлячись на скорботне лице Момотаро.

А в цей час на узбережжі Оніґасіми молоді чорти, облиті світлом прекрасного тропічного місяця, робили з кокосових горіхів бомби, щоб здобути незалежність свого острова. Вони забули навіть про любов до прекрасних юних відьом і працювали мовчки, похмуро блискаючи величезними, як блюдця, очима…

У невідомих людям глухих хащах далеко в горах і тепер, як у давнину, росте величезне персикове дерево, що під­неслося в захмарну височінь, воно геть усе всіяне плодами. У гірську ріку впав і поплив по ній, як відомо, тільки той, один персик, у якому був Момотаро. Але у плодах, які ростуть на дереві, спить сила-силенна майбутніх героїв. Коли ж на гілці персикового дерева знову з’явиться величезний священний ворон? Еге, у плодах, які ростуть на дереві, спить сила-силенна майбутніх героїв…

Оїсі Кураноске в один із своїх днів

На щільно засунуті сьодзі падало яскраве сонячне світло, і тінь старого вишневого дерева на декілька кенів — від правого краю до лівого — чітко, мов на картині, вирізнялася на всьому цьому освітленому просторі. Оїсі Кураноске Йосікацу, колишній васал Асано Такумі-ноками, а нині в’язень у домі князя Хосокави, сидів спиною до сьодзі, прямий, зі схрещеними ногами, і не відриваючись читав. Це був, здається, якийсь том «Трицарства»[31], який позичив йому один із васалів Хосокави.

Зазвичай у цій кімнаті перебувало дев’ятеро людей, але зараз Катаока Ґенґоемон відлучився у відхоже місце; Хаямі Тодзаемон вирушив побалакати до нижньої кімнати і ще не повернувся; решта шестеро — Йосида Тюдзаемон, Хара Соемон, Маса Кюдайю, Онодера Дзюнай, Хорибе Яхей і Хадзама Кіхей, — немовби не помічаючи сонця, що освітлювало сьодзі, були заглиблені в читання або зайняті писанням лис­тів. І чи не тому, що вони, всі шестеро, були люди старі — кожному перевалило за п’ятдесят, — у кімнаті, ледь зачепленій весною, було зловісно тихо. Навіть коли хто-небудь кахикав, звук був не настільки сильний, щоб порушити застояний у кімнаті легкий запах туші.

Кураноске відвів очі від «Трицарства» і, спрямувавши погляд кудись удалину, тихенько поклав руки на хібаті, що стояло біля нього. В хібаті, накритому металевою сіткою, під жаринами поблискували, освітлюючи попіл, красиві червоні вогники. Кураноске чув їхнє тепло, і душу його огорнуло відчуття спокійної вдоволеності. Тієї самої вдоволеності, яку в п’ятнадцятий день останнього місяця минулого року, після помсти за свого загиблого володаря, коли вони всі пішли до храму Сенґакудзі, він висловив у вірші:

Яка ж бо радість! Розсіялись турботи. Життя віддав я. А ясен місяць в небі, Зійшли з нього всі хмари.

Як прожив він, згоряючи від нетерплячки та ухитряючись, ці довгі дні й місяці, майже цілих два роки після того, як покинув замок Ако! Вже тільки те, що доводилося терпляче очікувати, поки приспіє випадок, і при цьому стримувати запал своїх завзятих товаришів, було зовсім нелегко. До того ж за ним невідступно стежив Сайсаку, підісланий домом його ворога. Доводилося обдурювати Сайсаку, маскуючись розгулом, і разом з тим розвіювати підозри друзів, яких цей розгул уводив в оману. Він згадував про їхні колишні наради в Ямасині та в Маруямі, і в його душу знову поверталося важке відчуття. Але все прийшло до того, до чого йшло.

Коли щось і залишалося незавершеним, то це тільки вирок — вирок усім сорока семи. Та цей вирок, без сумніву, не такий уже й далекий. Так. Усе прийшло до того, до чого йшло. І справа не тільки в тому, що здійснено акт помсти. Все сталося в тій формі, яка майже повністю відповідала його моральним вимогам. Він відчував не лише вдоволення від виконання обов’язку, але й вдоволення від утілення в життя високоморальних начал. Чи думав він про мету помсти, чи думав про її засоби, його відчуття вдоволення не затьмарював ніякий докір сумління. Чи могло для нього існувати вдоволення, вище за це?

Від цих думок зморшки між зсунутими бровами Кураноске розгладились, і він звернувся через хібаті до Йосиди Тюдзаемона, який теж, очевидно, втомився читати й тепер креслив щось пальцем у себе на колінах, на які опустив книгу.

— Сьогодні начебто дуже тепло.

— Еге ж… Коли отак сидиш, то, напевно, через те, що дуже тепло, страшенно хочеться спати.

Кураноске всміхнувся. В його пам’яті раптом зринули рядки вірша, якого в день Нового року склав Томіморі Скеемон після трьох чарок новорічного вина:

вернуться

31

«Трицарство» — китайський історичний роман Ло Ґуань-чжуна (1330—1400).