— Спасибі, що потрудилися зайти до нас, — бачачи Ден’емона, усміхнено сказав Тюдзаемон.
Завдяки простій, прямій вдачі Ден’емона, відтоді як їх було віддано під його нагляд, між ним і його підопічними встановилися теплі стосунки, мовби у давніх друзів.
— Тодзаемон сказав мені, щоб я обов’язково зайшов. Ось я і прибув, хоч і перебив ваші заняття.
Усівшись, Ден’емон, поводячи густими бровами й рухаючи засмаглими щоками, немовби готовий ось-ось засміятись, обвів поглядом присутніх. Тоді й ті, хто читав, і ті, хто писав, один за одним поздоровкалися з ним. Кураноске також чемно привітав його. Було, щоправда, трохи смішно, коли Хорибе Яхей, дрімаючи, як був, в окулярах, над початим томом «Тайхейкі»[32], ввічливо нахилив голову і спросоння впустив окуляри. Навіть Хадзама Кіхей, одвернувшись до ширми, насилу стримував сміх.
— Видно, що й ви, Ден’емон-доно, не любите старих, от до нас і не заглядаєте.
Кураноске сказав це м’яким тоном, не схожим на свій звичайний: мабуть, через те, що, хоча він і засмутився трохи, у грудях його все ще розлите було колишнє тепле відчуття вдоволення.
— Що ви, аж ніяк! Просто мене там зупиняв то один, то інший, ось я й заговорився.
— Як я зараз почув, там у вас розповідали про щось дуже цікаве, — втрутився Тюдзаемон.
— Про щось цікаве? Тобто?
— Про те, що по всьому Едо почали наслідувати нашу помсту, саме про це… — сказав Тодзаемон і з усмішкою поглянув на Ден’емона й Кураноске.
— Ах, про це! Так, воістину дивно влаштована людина! Захопившись вашою вірністю володарю, навіть городяни і селяни — й ті захотіли брати з вас приклад. Іще невідомо, як благотворно це вплине на розкладені в нас звичаї у верхах і в низах. Принаймні, зараз більше не бігають на вистави дзьорурі[33] чи там кабукі[34], й то добре.
Розмова почала повертати на неприємне для Кураноске. Тоді він умисно переконливим тоном і вживаючи простонародних виразів спробував повернути її в інший бік.
— За те, що ви похвалили нашу вірність, за це вам спасибі. Та здається мені, що нам передовсім має бути соромно. — Промовивши це, він, обвівши поглядом присутніх, говорив далі: — «Чому?» — запитаєте ви. А ось чому. В клані Ако самураїв багато, а бачите ви перед собою лише нижчих за становищем. Щоправда, на самому початку з нами був сам старійшина клану Окуно Сьоґен, але на півдорозі він змінив своє рішення й закінчив тим, що вийшов із нашої спілки. Назвати це якось інакше, ніж цілковита несподіванка, просто неможливо. З нами були й Синдо Ґенсіро, Кавамура Дембей, Комура Ґенюемон. За становищем вони вище Хари Соемона. І ще Сасакі Кодзаемон — цей нижче Йосиди Тюдзаемона. І всі вони, щойно тільки почало наближатися до самої справи, передумали. Серед них були й мої родичі. Якщо все це взяти до уваги, зрозуміло, що нам має бути соромно.
При цих словах Кураноске вся атмосфера — атмосфера веселості, що панувала в кімнаті, — зникла, й одразу її місце заступила серйозність. Можна сказати, що розмова почала повертати саме туди, куди Кураноске і прагнув. Та чи це, врешті-решт, було вже так йому приємно, інша річ.
Почувши ці слова, Тодзаемон, стиснувши кулаки, вдарив кілька разів по колінах і перший сказав:
— Уся ця компанія — не люди, а тварюки. Нікого з них до справжнього самурая і близько підпускати не можна.
— Правильно! А стосовно Такади Ґомбея, то він іще гірший за тварюку.
Тюдзаемон, звівши брови, глянув на Хорибе Яхея, мовби шукаючи в нього схвалення. Запальний Яхей, звичайно, не промовчав:
— Коли ми тоді вранці виходили, я подумав: якби довелося з ним у цю хвилину стрітися, мало було б плюнути йому в лице. Адже уявити собі тільки — з’явився до нас із своєю нахабною фізіономією й каже: «Бажання ваше здійснилось. Яка велика радість!»
— Що ж, Такада і є Такада. Але от Оямада Сьодзаемон, той дійсно гарний, — сказав, ні до кого особливо не звертаючись, Маса Кюдайю, й тут заходилися в один голос лаяти відступників і Хара Соемон, і Онодера Дзюнай. Навіть мовчазний Хадзама Кіхей — і той, сам нічого не кажучи, киваючи сивою головою, погоджувався з усіма.
— Подумати тільки, в одному й тому ж клані й вірні васали, як ви, і ось такий народ. Через те ж бо всі, про самураїв уже нема чого й казати, але навіть городяни та селяни — і ті їх лають: собаки, дармоїди! Окобаясі Мокунуске-дуно минулого року зробив собі харакірі, й ось пішла чутка, буцім і родичі його за змовою теж покінчили з собою. Ну гаразд, може, воно й не так, але якщо вже дійшло до цього, то не минути ганьби. Тим паче вашим. Тепер, коли всюди почалися ці акти помсти, не виключено, що знайдеться людина, яка візьме та й уб’є їх, посилаючись на те, що бути хоробрим у служінні справедливості — значить діяти по-едоськи[35] і що й ви здавна в гніві на них.
32
34
35