Серед усього цього сум’яття, скромно примостившись у кутку, мився старий. Судячи з усього, йому було далеко за шістдесят. Сивина на скронях набула неприємного жовтого відтінку, очі стали підсліпуватими. Він був худий, але статури міцної, мабуть, навіть могутньої, і в руках і ногах його з відвислою шкірою все ще таїлася сила, яка противилася старості. Те ж можна було сказати і про обличчя: міцне підборіддя та великий рот немовби випромінювали люте блискання сили дикого звіра, як це було й тоді, коли старий перебував у розквіті літ.
Старий ретельно вимив верхню половину тіла і продовжував митися, не ополіскуючись, із маленького дерев’яного шаплика. Він старанно тер себе шматком шовкової тканини, але з його сухої зморшкуватої шкіри не сходило нічого, що можна було б назвати брудом. Це раптом наповнило його відчуттям осені та смутку. Старий вимив ногу, обтер її вологим рушником, і тут рука його зупинилася, буцім сили зненацька покинули його. В шаплику відбивалося сліпучо яскраве небо, а на його тлі червоніли плоди хурми; здіймаючись над ребром черепичного даху, де-не-де вони мовби скріплювали між собою тонкі віти дерева.
І старому раптом здалося, ніби на нього впала тінь Смерті. Ця Смерть не таїла в собі нічого зловісного, нічого такого, що раніше жахало його. То було усвідомлення тихого, жаданого, безтурботного небуття, подібного до неба, відображуваного в шаплику. Який би він був радий, якби міг звільнитися від оман і страждань суєтного буття й забутися сном під покровом цієї Смерті, тим самим сном без сновидінь, який відвідує лише безвинних людей. Він утомився від життя. Та ще більше втомився він од мук творчості, що невідступно переслідували його вже багато десятків літ…
Ніби отямившись, старий розчаровано підвів очі від шаплика. Навколо, як і раніше, лунали жваві, веселі голоси, у клубах пари з карколомною швидкістю снували голі люди. До співу утадзаймон, який доносився з-за перегородки, приєдналися звуки модних пісеньок «Меріясу» та «Йосіконо». В усьому цьому, ясна річ, не було й натяку на ту Вічність, яка щойно отінила його душу.
— О, сенсею, от уже ніяк не очікував зустріти вас тут! Мені й уві сні не могло привидітися, що Кьокутей-сенсей із самого ранку завітає до лазні.
Обернувшись, старий побачив середнього зросту чоловіка, рум’яного, із зачіскою «хосоїтьо». Той стояв біля свого шаплика з перекинутим через плече рушником і весело всміхався. Схоже, він щойно закінчив купання й тепер збирався ополоснутися чистою водою.
— Радий, що ви, як завжди, у прекрасному гуморі, — з ледве помітною іронією промовив, усміхаючись, Бакін Сакіті Такідзава[40].
— Ну що ви, далебі, чи варто радіти такій дрібниці? Воістину втішно, що в світ виходять усе нові розділи «Восьми псів», що з кожним разом вони все цікавіші. — Співбесідник Бакіна кинув рушник у шаплик і ще голосніше заторохтів: — Подумати тільки! Фунамусі видає себе за сліпу вуличну співачку й замишляє вбити Кобунґо. Та в останню мить, коли його схоплюють і починають катувати, на допомогу йому приходить Соске. Здорово закручено! До того ж цей випадок дає можливість Соске зустрітися ще раз із Кобунґо. Я, Омія Хейкіті, — всього лише простий торговець галантерейними товарами, та все ж смію вважати себе в певній мірі знавцем і цінителем «йоміхон»[41]. Так от, чи повірите, навіть мені важко прискіпатися до чогось у ваших «Восьми псах»… О, вибачте великодушно, що беру на себе сміливість судити про речі, мені не доступні…
Бакін промовчав і заходився мити другу ногу. Що й казати, він здавна прихильно ставився до шанувальників свого таланту. Одначе це ставлення аж ніяк не заважало йому судити про них помірковано й безпристрасно. Для мудрого й проникливого Бакіна це було більш ніж природно. Але в той же час, хоч як це й парадоксально, здатність тверезо судити про людей, у свою чергу, також майже не впливала на його прихильність до шанувальників. Тому деколи він відчував до однієї й тієї ж людини і презирство, і приязність одночасно. Омія Хейкіті належав до розряду саме таких людей.
— В усякому разі, щоб писати так, як ви, потрібні чималі зусилля. Що не кажіть, а ви — наш японський Ло Ґуань-чжун. Ой, вибачте, я, здається, до того ж набалакав зайвого. — Хейкіті знову зареготав. Його громовий регіт привернув до себе увагу одного з тих, що мився неподалік, — сліпого на одне око, миршавого смаглявого чоловіка із зачіскою «ооїтьо». Обернувшись до Бакіна та Хейкіті, він деякий час переводив погляд з одного на іншого й потім із дивним виразом обличчя сплюнув собі під ноги.
40
41