Бакін здавна полюбляв поринати в романтичні мрії. Ось і зараз, розімлівши в гарячій воді, він мимоволі викликав у пам’яті картину зі своєї майбутньої книги.
…Палуба із щільним навісом од сонця. На море опускаються сутінки. Починається вітер. Глухий плескіт хвиль об борт корабля нагадує звук сколочуваного масла, до їхнього гомону приєднується шум навісу, що гойдається на вітрі, ніби шелест крил гігантського кажана. Зачувши недобре, один з моряків дивиться з острахом за борт. У небі над вкутаним у туман морем похмуро й самотньо червоніє місячний серп. І ось…
Тут картина, що уявилася в думках Бакіна, раптово зникла. Він почув, як зовсім поруч хтось лає його твори, причому багатослівно й умисно голосно, так, аби Бакін чув. Бакін вирішив було вийти із фуро, та потім передумав і весь перетворився на слух.
— Бакіна нині пишно величають «майстром Кьокутеєм», «жерцем храму літератури», але ж його книги — переробки чужих творів, і тільки. «Вісім псів» — це не що інше, як нашвидкуруч перекроєні «Річкові заводі». Якщо цього не брати до уваги, то у «Восьми псах», звичайно, можна знайти дещо цікаве. Та китайський твір написано значно раніше. Тож заслуга Бакіна в тому лише й полягає, що він спромігся прочитати оригінал. Та й то як сказати, адже його книга — ще й переспів Кьодена[42]. Мимоволі будеш обурюватися!
Стуманілим поглядом Бакін глянув у той бік, звідки доносилась огуда. За густими клубами пари важко було розгледіти мовця, але, скоріше за все, це був той самий одноокий із зачіскою «ооїтьо». Видно, він розлютився, почувши, як Хейкіті щойно вихваляв «Вісім псів», і вирішив зігнати злість на Бакіні.
— Усе, що пише Бакін, — результат старанності, та й годі. У нього нічого немає за душею, а коли щось і є, то, мабуть, лише коментарі до Чотирикнижжя та П’ятикнижжя[43], які куди більш доречні в устах учителя парафіяльної школи. Він нічого не тямить у сучасному житті — про це свідчить хоча б те, що він не написав жодної книги, в якій би не йшлося про давні часи. Він не може написати просто і ясно: «Осоме і Хісамацу»[44], ні! — йому хочеться писати так: «Сім осінніх трав, або Історія кохання Хісамацу й Осоме». І таких прикладів, якщо висловитися в дусі «великого» Бакіна, можна «вздріти» силу-силенну.
Усвідомлення власної переваги часом не дає нам у повній мірі відчути ненависть. Ось і Бакін при тому, що слова огудника боляче вразили його, чомусь не відчув до нього ненависті. Йому тільки хотілось як-небудь висловити кривднику своє презирство, та зробити це, мабуть, заважав вік.
— Якщо вже на те пішло, то Ікку й Самба — ось істинні письменники. В їхніх книгах ми бачимо живих, справжніх людей. Це вам не дрібні вироби, де потрібні лише вправність рук і сякі-такі знання. І цим вони здорово відрізняються від таких, як Сарюкен Індзя[45].
З досвіду Бакін знав, що огуда на адресу його книг не тільки неприємна, але й значною мірою небезпечна. І справа була навіть не в тому, що він боявся занепасти духом, прийнявши цю огуду. Навпаки: він розумів, що активне її неприйняття може призвести до того, що віднині всі його творчі спонуки супроводжуватиме певна протидія. І він страхався, що в результаті з’явиться почварний твір. Будь-який сповнений творчих сил письменник, окрім тих, які прагнуть лише догодити смакам часу, мимоволі ризикує опинитися перед лицем такої небезпеки. Ось чому досі Бакін старався ні за яких обставин не читати критичних відгуків на свої твори, хоча іноді йому бувало вельми спокусливо ознайомитися з ними. І те, що зараз він усе-таки зважився залишитись у фуро й вислухати паплюження людини із зачіскою «ооїтьо», почасти пояснювалося саме тим, що він піддався цій давній спокусі.
Зрозумівши це, Бакін одразу ж дорікнув собі в дурості, через яку все ще зволікає й не виходить із води, і, не звертаючи уваги на злостиві вигуки одноокого, рішуче попрямував за перегородку. Там крізь клуби пари виднілося блакитне небо за вікном, а на його тлі облиті теплими променями сонця плоди хурми. Бакін підійшов до чана й не поспішаючи ополоснувся водою.
— Хай там що, Бакін — спритний обманщик. Адже ж умудрився стати японським Ло Ґуань-чжуном! — продовжував свої злостиві філіппіки одноокий, вважаючи, що Бакін усе ще перебуває поблизу. Він і не помітив, як проклятий Бакін віддалився за перегородку.
42
44
45