Із лазні Бакін вийшов у пригніченому настрої: в цьому розумінні лайка одноокого явно досягла цілі. Йдучи вулицями Едо, освітленими промінням осіннього сонця, Бакін намагався ретельно, критично обміркувати все, що почув у фуро. Він міг хоч зараз довести, що причіпки одноокого, хоч з якого боку поглянь, — безглуздість, яка не заслуговує ні найменшої уваги. І все ж йому важко було повернути собі душевний спокій, так несподівано порушений.
З похмурим виглядом розглядав він будинки городян обабіч вулиці. Тим, що мешкали в них, не було ніякого діла до нього, Бакіна. Вони були заглиблені у свої буденні клопоти. Оранжева вивіска «Кращі тютюни всіх провінцій», жовта табличка у вигляді гребеня з написом «Справжній самшит», ліхтар з накресленими на ньому знаками «Паланкіни», прапорець із паличками для ворожіння та написом «Ворожіння» — усе це, вишикувавшись у якийсь безглуздий ряд, проносилося повз його погляд, не зупиняючи на собі уваги.
«Чому ж ці паплюження, що їх я можу тільки зневажати, не дають мені спокою? — запитував себе Бакін. — Ну, насамперед мені неприємно вже те, що одноокий почуває до мене злість, хоч якою була б причина, й тут уже нічого не поробиш…»
Від цієї думки Бакін засоромився власної легкодухості. І правда, мало на світі людей, настільки ж зарозумілих, наскільки й легко уразливих, як він. Бакін давно помітив, що ці, здавалось би, взаємовиключні крайнощі в його ставленні до того, що відбувається, ці діаметрально протилежні наслідки насправді походять з однієї й тієї ж причини, пояснюються однією й тією ж роботою нервів.
«Однак існує ще одна обставина, яка мене обтяжує, — продовжував розмірковувати Бакін. — Річ у тім, що мені слід було дати належну відсіч одноокому. А я цього не полюбляю. З тієї ж причини я не полюбляю азартних ігор».
Тут, однак, у його міркуваннях стався несподіваний поворот. Про це можна було здогадатися хоча б з того, як раптом розімкнулися його щільно зведені щелепи.
«І нарешті, поза всяким сумнівом, мене прикро вражає те, що супротивником моїм виявився саме цей одноокий. Виявись ним людина більш достойна, я напевно поборов би в собі відчуття образи й залюбки дав би йому належну відсіч. Але з таким супротивником, як цей одноокий, мимоволі зайдеш у суточки».
Гірко всміхнувшись, Бакін спрямував погляд у високе небо. З неба разом із сонячним промінням упав на землю, немовби раптовий дощ, пронизливий крик шуліки. І старий відчув, що в нього відлягло від серця.
«Хоч як би гудив мене одноокий, — думав Бакін, — найбільше, на що він здатний, — це завдати мені прикрості. Хоч скільки б кричав шуліка, сонце не зупинить свого руху. Я неодмінно завершу свої «Вісім псів». Тоді Японія отримає роман, рівного якому не було й не буде».
Оберігаючи повернуту віру в себе, Бакін повільно закрокував додому по звивистій тонкій стежині.
Увійшовши в дім, Бакін побачив у кутку напівтемного передпокою знайомі сандалії зі сплутаними шнурками й живо уявив собі кругле, подібне до плескача лице їх власника. І зразу ж у голові майнула болісна думка, що непроханий гість змарнує його час.
«От і втрачено нинішній ранок», — сказав він собі й зробив крок до вітальні, де його поспішила зустріти служниця Суґі. Вона шанобливо привітала господаря і, не підводячись із колін, зазирнула йому в обличчя.
— Пан Ідзумія чекає на ваше повернення.
Кивнувши, Бакін оддав Суґі мокрого рушника. Йти до кабінету йому не хотілося, і він запитав:
— А що О-Хяку[46]?
— Зволила піти до храму.
— Разом з О-Міті[47]?
— Так, і малого зволила взяти з собою.
— А син де?
— Він зволив вирушити до пана Яманото.
Нікого з близьких удома не було. Бакін відчув раптом щось схоже на відчай. Та нічого не вдієш, він розсунув нарешті фусума кабінету, що розташований був тут же, поряд із передпокоєм.
Посеред кімнати в церемонній позі сидів чоловік із чванливим виразом на білому лискучому обличчі й покурював тонку срібну люльку. В кабінеті не було особливого оздоблення, якщо не брати до уваги ширми, обклеєної літографіями, та повішених у ніші двох парних какемоно із зображенням пурпурового листя осінніх кленів і жовтих хризантем. Уздовж стін громадилося з півсотні старих, бувалих у бувальцях книжкових полиць із дверцятами з павлонії. Папір на сьодзі, очевидно, не міняли з минулої зими. Він був порваний у кількох місцях, і на його світлій поверхні розгойдувалася навскісна величезна тінь зламаного бананового дерева… Ошатний одяг гостя явно не в’язався з оздобленням кабінету.