— О, ось і ви, сенсею, — шанобливо схиливши голову, лагідно промовив гість, щойно тільки розсунулися фусума. Це був книговидавець Ідзумія Ітибей, що готував до друку «Цзінь, Пін, Мей»[48] — одну з книг Бакіна, що їй судилося здобути таку ж популярність, яку здобули «Вісім псів».
— Ви, певно, давно чекаєте на мене. Нині, всупереч звичаєві, я вирушив до лазні зранку, — сказав Бакін, мимоволі насупившись, але сів перед гостем, як того вимагав етикет.
— О, до лазні зранку! Ось воно що! — захоплено вигукнув Ітибей. Нечасто зустрічаються люди, здатні, як він, приходити в захоплення навіть з найдріб’язковішого, здавалось би, приводу. Або, точніше, люди, здатні зображувати захоплення.
Бакін повагом закурив і, як того слід було очікувати, перевів розмову в ділове русло. Йому дуже не подобалося це захоплення Ідзумії.
— Що привело вас сьогодні до мене?
— Прийшов просити вас написати нову книгу, — улесливо, наче жінка, промовив Ітибей, водячи пальцем по люльці. Цікавий був у цього чоловіка характер: у більшості випадків його вчинки не лише не відповідали його внутрішнім спонуканням, але й, скоріше за все, ішли врозріз із ними. Буваючи налаштованим рішуче й невблаганно, він, одначе, говорив м’яким, улесливим голосом.
І цей голос змусив Бакіна знову нахмуритись.
— Ви даремно потурбували себе приходом, якщо вже йдеться про нову книгу.
— Ось як? У вас виникли якісь особливі обставини?
— Річ не в тім. Просто нинішнього року я хочу завершити вже розпочаті мною книги, тож до нової навряд чи дійдуть руки.
— Звичайно, звичайно. Ви дуже зайняті, я знаю, — промовив у відповідь Ітибей, вибиваючи люльку. І раптом, немовби ця дія стала для нього своєрідним сигналом, він зробив вигляд, що начисто забув усе, про що вони тільки-но розводилися, й одразу ж, наче і не було нічого, заговорив про Недзумі Кодзо Дзиродаю.
Недзумі Кодзо Дзиродаю був знаменитим розбійником, чутки про якого поширилися далеко навкруги. На початку п’ятого місяця того самого року, про який ідеться, його схопили, а вже в середині восьмого місяця голову розбійника було виставлено на загальний огляд біля воріт в’язниці. Злочинець грабував лише князів, а відібрані в них гроші роздавав біднякам, за що дістав собі прізвисько Благородний Розбійник, яке цілком замінило йому ім’я і яке люди вимовляли з шанобливістю.
— Сенсею, кажуть, буцім він розграбував сімдесят шість князівських маєтків, що становить суму три тисячі сто вісімдесят три рьо і два бу. Це просто неймовірно. На те він і грабіжник, звісно. Але звичайній людині таке не до снаги.
Бакін і не помітив, як захопився розмовою. В тоні Ітибея звучало неприховане самовдоволення: мовляв, знову він постачає письменника матеріалом. Це, звичайно, не могло не дратувати Бакіна. І все-таки він явно захопився розмовою. Людину мистецтва, наділену істинним талантом, таку, як Бакін, легко було захопити, особливо такими історіями.
— Гм, і дійсно видатна особистість. Мені доводилося багато про нього чути, але нічого такого я не підозрював.
— Ну, як розбійник він був справжнім майстром своєї справи. Кажуть, свого часу він служив у пана Арао, державця провінції Тадзіма, чи то супровідником, чи то ще кимось, тому в князівських маєтках орієнтувавсь, як у себе вдома. Його провозили містом перед стратою, і ті, хто бачив його, розповідають, що він був чоловіком красивим і могутньої статури. Того дня на ньому було легке синє кімоно з паперового крепу, а під ним іще одне, з білого шовку. Про все це можна було б написати, ну хоча б у книзі, над якою ви зараз працюєте…
Бакін щось пробурмотів у відповідь і знову закурив. Але Ітибей був не з тих, кого здатна зупинити ухильна відповідь.
— Що ви на це скажете? Може, вставити епізод про Дзиродаю в «Цзінь, Пін, Мей»? Я розумію, який ви зайнятий, і все ж сподіваюся дістати від вас згоду.
Так розмова про Недзумі Кодзо поступово повернула співбесідників до початкової теми: Ідзумія знову заходився вмовляти Бакіна взятися за нову річ. Але Бакін добре знав Ідзумію й не здавався. В нього тільки остаточно зіпсувався настрій. Він досадував на себе за те, що попався у розставлену Ітибеєм пастку й дозволив себе захопити, і, ліниво посмоктуючи люльку, заходився розважливо викладати свої доводи:
— Не буду ж я писати через силу, нічого путнього не вийде. А вам це також невигідно, позаяк книгу треба продати. Послухайте мене, так буде ліпше для нас обох.
— Так то воно так, але все ж наважуся просити вас зробити ще одне, останнє зусилля. Згода?
48