Говорячи це, Ідзумія немовби погладив очима лице Бакіна (словом «гладити» Бакін позначав один з особливих, властивих лише Ідзумії поглядів) і поривчасто випустив через ніс тютюновий дим.
— Ні, не можу. Попри все моє бажання, не можу — у мене зараз нема для цього часу.
— Ви ставите мене в скрутне становище, — відповів Ідзумія й зовсім несподівано заговорив про знайомих їм обом письменників, як і раніше не виймаючи з рота тонкої срібної люльки.
— Кажуть, незабаром має вийти нова книга Танехіко[49]. Напевно, це буде, як завжди, щось витончене й сумне. Мабуть, що нікому іншому не під силу створювати такі речі.
Ітибей чомусь мав звичку називати письменників попросту, без будь-якого вираження шаноби. Щоразу, чуючи це, Бакін уявляв собі, як позаочі той і його іменує просто «Бакіном». У хвилини роздратування він нерідко лютував і запитував себе: «Як можна мати справу з таким лицеміром, що дивиться на письменників як на власних підмайстрів та ще й наважується виявляти їм таку неповагу?» Ось і тепер, почувши ім’я Танехіко, Бакін нахмурився ще дужче. Та Ітибей, як видно, не звернув на це ані найменшої уваги.
— А ми зараз подумуємо, чи не видати нам Сюнсуя[50]. Вам він не подобається, та обивателям такі речі до душі.
— Що ж, можливо… — В пам’яті Бакіна раптом, гротескно перебільшене, виринуло лице Сюнсуя, з яким йому колись довелося зустрітися. Давним-давно Бакін чув, буцім Сюнсуй так відгукнувся про свою творчість: «Я зовсім не письменник. Я всього лише поденник, який пише на потребу публіки книжки про кохання». Цілком зрозуміло, що в глибині душі Бакін зневажав цього письменника, який тільки називається таким. І все ж, почувши, як фамільярно назвав його Ітибей, він не міг побороти в собі почуття неприязні.
— Що не кажіть, — вів далі Ітибей, — він вправний у створенні своїх любовних речей. До того ж набув слави вельми плодовитого письменника. — З цими словами він на мить глянув Бакіну в обличчя й одразу ж перевів погляд на свою срібну люльку. В цю хвилину на лиці його з’явився огидливий вираз. Принаймні так здалося Бакіну.
— А втім, якщо весь час писати про одне й те ж, із другого чи з третього разу пензлик починає рухатися сам по собі, і його, напевно, вже важко відірвати від паперу. До речі, а ви, сенсею, швидко пишете?
Мало сказати, що Бакін відчув у цьому запитанні щось образливе для себе — він уловив у ньому ще й погрозу. Честолюбному Бакіну була неприємна сама думка про те, що його можуть порівнювати з Сюнсуєм або Танехіко. До того ж він писав повільно й нерідко засмучувався, вбачаючи в цьому свідчення власної творчої неспроможності. З другого боку, часом він, навпаки, був схильний поважати в собі цю якість, вважаючи її мірилом свого письменницького сумління. Але хай там що, втручатися в ці питання стороннім він ні за яких обставин не дозволив би. Перевівши погляд на пурпурне листя клена та жовті хризантеми в ніші, він, мовби видихнувши, промовив:
— По-різному. Буває, що швидко, а буває, що й повільно.
— Авжеж, авжеж, звичайно. — Ітибей утретє за час їхньої бесіди прийшов у цілковите захоплення. Було зрозуміло, одначе, що й тепер самим захопленням він не обмежиться. І дійсно, Ітибей знову кинувся в наступ. — Так, можливо, все-таки погодитесь узятися за книгу, про яку я вже неодноразово згадував? Сюнсуй би на вашому місці…
— Ми з паном Сюнсуєм різні люди.
Коли Бакін сердився, його нижня губа зміщувалася ліворуч. Ось і зараз вона змістилася ліворуч.
— Прошу мені вибачити… Суґі, Суґі! Ти вже привела до ладу сандалії пана Ідзумії?
Випровадивши Ітибея, Бакін прихилився до стовпа веранди і спробував заспокоїтися, дивлячись на невеликий садочок біля будинку. Бананове дерево з потрісканим листям і павлонія, що починала опадати, змішавшись із зеленню бамбука та ялиці, утворили в глибині залитого сонцем саду теплий острівець осені. Лотоси, що росли поблизу таза для вмивання, вже майже відцвіли, зате посаджена по той бік низької огорожі духмяна маслина все ще розливала солодкуватий аромат. З високого блакитного неба декілька разів долинув схожий на звуки флейти крик уже знайомого Бакіну шуліки.
Бакін раптом з особливою гостротою відчув недосконалість людського світу, що так не в’язалася з цією картиною природи. Нещастя людини, що живе в цьому світі, полягає в тому, що вона, потерпаючи від його недосконалості, в той же час під його впливом змушена вимовляти погані слова і здійснювати ганебні вчинки. Щойно Бакін, власне кажучи, вигнав Ітибея Ідзумію. Що й казати, цей вчинок не віднесеш до числа благородних. Але на цей негідний вчинок його штовхнула ницість співбесідника. І він його здійснив. А це означає, що, здійснивши його, він принизив себе до рівня ницості Ітибея. Іншими словами, він був змушений здійснити моральне падіння.
50