У цьому місці в роздуми Бакіна вклинився спогад про схожу подію недалекого минулого. Торішньої весни він отримав од якогось Наґасіми Масабея з невідомого села Камісінден у провінції Саґамі листа, в якому той висловлював бажання записатися до нього в учні. Як видно було з листа, у віці двадцяти одного року цей чоловік втратив слух, і він, бажаючи будь-що-будь прославитися на цьому світі, задумав присвятити себе літературі, головним чином написанню «йоміхон», чим і займався досі, коли йому сповнилося двадцять чотири роки. Само собою зрозуміло, що улюбленими його книгами були «Вісім псів» і «Записки про подорожі по островах»[51]. Далі в листі говорилося, що в сільській глушині йому важко вдосконалювати свою літературну майстерність і тому він просить Бакіна взяти його нахлібником до себе в дім. Він уже, повідомлялося далі, встиг написати роман у шести частинах, і, якщо Бакін погодиться пройтися по ньому пензлем майстра, з часом його можна було б видати як слід… Таким у загальних рисах був зміст цього листа. Звичайно ж, усі ці прохання видалися Бакіну вельми зухвалими. Одначе глухота цього чоловіка не могла не викликати співчуття в Бакіна, який сліпнув. І він відповів прохачеві листом, де в найчемніших виразах, на які тільки був здатний, повідомив, що, хоч як йому жаль, але виконати його побажання йому важко. Невдовзі надійшов другий лист од Наґасіми, який від початку й до кінця складався з гнівних докорів на його адресу.
«Я, — говорилося в цьому листі, — терпляче прочитав Ваші бездарні й розтягнуті понад усяку міру писання, а Ви відмовляєтеся навіть погортати мою книжку, в якій усього-на-всього шість невеликих частин. Усе це свідчить про Вашу ницість…» Так починався цей лист, а завершувала його така фраза: «Ваша відмова прийняти у себе в домі молодшого брата мерзенна й ганебна».
Розгнівавшись, Бакін одразу ж відписав йому листа у відповідь, у якому, між іншим, говорилося: «Я вважаю для себе найбільшою образою те, що серед читачів моїх книг опинилися Ви — підступний і двоєдушний молодик».
Відтоді Наґасіма не подавав про себе ніякої звістки. Напевно, він усе ще пише свій роман. І, як і раніше, тішить себе надією, що коли-небудь його книгу прочитають люди всієї Японії…
Поринаючи в ці спогади, Бакін відчував подвійну муку — від жорстокості, яку він виявив до Наґасіми Масабея, й від жорстокості, виявленої до нього самого. Його раптом захлеснула невимовна туга.
А байдуже сонце розчиняло у своєму промінні аромат духмяної маслини. Жоден листок не затремтів на банановому дереві та павлонії. Навіть крик шуліки був, як і раніше, до прозорості чистий. Життя природи й життя людське…
Невідомо, як довго простояв би ще Бакін отак, прихилившись до стовпа веранди, поринувши в роздуми, ніби в сон, якби хвилин через десять не з’явилася служниця Суґі й не повідомила йому, що обід готовий.
Покінчивши із самотньою трапезою, Бакін нарешті пройшов до себе в кабінет. Він усе ще перебував у пригніченому стані та, щоб розвіятися, вперше за багато днів розкрив «Річкові заводі». Розкрив навмання, на тому самому місці, де розповідалось, як Лінь Чун Барсоголовий, сховавшись сніговійної ночі у храмі Гірського духа, дивиться на палаючий склад фуражу. Читання цього драматичного епізоду, як завжди, захопило його. Однак через декілька сторінок він раптом відчув незрозумілу тривогу.
Домочадці все ще не повернулися з богомілля. В будинку панувала німа тиша. Спробувавши зігнати з обличчя похмурий вираз, він без задоволення закурив і, не випускаючи з рук розкритої книги, заходився роздумувати над питанням, яке з давніх-давен не давало йому спокою.
То було питання про складні, заплутані стосунки між двома людьми, що жили в ньому: переконаним моралістом і людиною мистецтва, художником. Бакін ніколи не сумнівався в істинності «шляху попередніх правителів»[52]. І його твори, як сам він заявляв, саме й були вираженням у мистецтві цього «шляху попередніх правителів». Таким чином, тут не було ніякої суперечності. Одначе питання полягало в тому, що важливіше для мистецтва: «шлях попередніх правителів» чи власні почуття. Мораліст, який жив у Бакіні, вважав, що важливішим є перше, тоді як художник, природно, визнавав куди більш істотним друге. Ясна річ, нічого не варто було розв’язати цю суперечність за допомогою дешевого компромісу. І справді, він нерідко намагався приховати своє подвійне ставлення до мистецтва за туманними розумуваннями стосовно гармонії.
51
52