Але якщо інших іще можна обдурити, себе самого не обдуриш. Він не вважав літературу «гесаку»[53] високим мистецтвом, називав її «знаряддям заохочення доброчесності та осуду пороку», одначе у хвилини одержимості творчістю починав раптом відчувати занепокоєння та невпевненість. Цим і пояснювався зовсім несподіваний вплив на його настрій «Річкових заводей».
Ось і зараз Бакіна охопила незрозуміла боязкість. Він закурив і спробував змусити себе думати про домочадців, які все ще не повернулись. Але перед ним лежали «Річкові заводі», джерело його тривог, і ні про що інше він не міг думати.
На щастя, невдовзі до Бакіна з’явився Ватанабе Кадзан Нобору[54], з яким вони давно не бачились. Одягнений за всіма правилами, в шаровари та накидку, він ніс під пахвою щось загорнуте в лілову хустку. Видно, прийшов повернути Бакіну книги. Письменник зрадів дорогому другу й поспішив до передпокою зустріти його.
— Я прийшов побачитися з вами й заодно із вдячністю повернути книги, — як і слід було очікувати, промовив Кадзан, проходячи до кабінету. Крім згортка, Бакін помітив у нього в руці загорнутий у папір сувій.
— Якщо ви зараз вільні, погляньте, будь ласка.
— О, показуйте швидше!
Стараючись приховати за посмішкою хвилювання, що охопило його, Кадзан видобув із паперу шовковий сувій і розгорнув перед Бакіном. На картині було зображено декілька похмурих голих дерев і двоє чоловіків, які невимушено бесідували між собою, взявшись за руки. Земля під деревами встелена жовтим листям. На гілках там і сям сидять ворони. Від картини віяло осіннім холодком.
При погляді на цей витриманий у суворих неяскравих тонах сувій очі Бакіна зволожились і засяяли.
— Як завжди, чудово! Мені згадуються рядки Ван Моцзьо[55]:
— Я тільки вчора завершив цей сувій. Він видався мені вдалим, от я й вирішив, з вашого дозволу, вам його піднести, — із задоволеним виглядом промовив Кадзан, погладжуючи виголене до синяви підборіддя. — Певна річ, кажучи, що він видався мені вдалим, я маю на увазі лише те, що це краще з усього досі мною написаного. Адже мені ще жодного разу не вдавалося написати точно так, як задумано.
— Спасибі велике. Тільки мені, далебі, незручно — ви зовсім задарували мене, — пробурмотів Бакін, не відводячи погляду від сувою. Цієї миті він згадав чомусь про все ще незавершену свою працю. Та Кадзан є Кадзан: він, здавалося, цілком поринув у думки про власні картини.
— Щоразу, дивлячись на творіння майстрів давнини, я себе запитую: чому їм вдавалося так малювати? Хоч що візьми, все на їхніх картинах має вигляд дійсного, досконалого: і дерева, і каміння, і люди. Більш того, в них живе душа художника, який створив їх. Це і є справжнє мистецтво. В порівнянні з давніми майстрами я здаюся собі гіршим невмілої дитини.
— Недаремно стародавні люди говорили: «Страшитися треба прийдешніх поколінь», — незвично для себе пожартував Бакін, із заздрістю поглядаючи на Кадзана, цілковито заклопотаного своїми картинами.
— Але й нам, цим прийдешнім, також страшно. Через те ми й не можемо поворухнутися, затиснуті між минулим і майбутнім, і просуваємося вперед, лише коли нас підштовхнуть. А втім, не тільки ми: так було й зі стародавніми, так, мабуть, буде і з тими, хто прийде після нас.
— І все-таки, якщо не йти вперед, можна впасти. Найголовніше — старатися просунутись хоча б на крок.
— Ваша правда, це найголовніше.
Господар і гість, розхвильовані, деякий час мовчали. Обидва напружено вслухалися в тишу осіннього дня.
Першим заговорив Кадзан, міняючи тему розмови:
— А що ваша робота над «Вісьмома псами»? Як і раніше, успішно просувається?
— Де там! Зовсім навпаки. Здається, й мені в цьому розумінні далеко до стародавніх.
— Що ж, прикро це чути.
— Повірте, мене це засмучує більше, ніж будь-кого. Та що поробиш, однаково треба працювати, доки вистачить сил. Так що я вирішив зустріти смерть у бою з «Вісьмома псами». — Бакін гірко всміхнувся, ніби соромлячись за самого себе. — Іншим разом подумаєш: адже призначення книги — розважити читача, і все-таки не можеш із собою погодитись.
53