«Усе це треба переробити!» — вигукнув він подумки і, з огидою відсунувши рукопис, відкинувся на татамі. Та погляд його був, як і раніше, прикований до столу. За цим столом він написав «Місячний серп» і «Сон про державу Наньке», за цим же столом він тепер писав «Вісім псів». Розставлені на ньому дорога тушниця, прес-пап’є у вигляді сидячого дракона, мідний ківшик у формі жаби, настільна ширмочка[56] із блакитнувато-зеленої порцеляни із зображеними на ній левом і півоніями, бамбукова підставка для пензликів із вигравіруваною на ній орхідеєю — усі ці предмети були давніми свідками його творчих мук. Дивлячись зараз на них, Бакін не міг позбутися важкого відчуття, буцім це його нинішня поразка кидала зловісну тінь на зусилля всього його життя, буцім вона ставила під сумнів його творчі можливості.
«А я ж бо весь час плекав надію написати великий твір, який не має собі рівних у нашій країні. На ділі ж мої сподівання виявилися втіленням звичайнісінької самовпевненості». Від цієї думки Бакіна охопила безмежна, гнітюча туга. Схиляючись перед великими майстрами Японії та Китаю, він завжди пам’ятав про скромність свого обдаровання в порівнянні з їхнім могутнім талантом. До своїх же сучасників — письменників, які розмінювали себе на дрібниці, — він ставився спогорда, відчуваючи свою перевагу над ними. О, як нелегко було йому визнати, що в остаточному підсумку він нічим не ліпший за них, як нелегко було повірити, що він опинився в полоні ганебної зарозумілості, властивої лише людям обмеженим. І все-таки його владне «еґо» було занадто переповнене пристрастями, щоб шукати притулку в «просвітленні» та «забутті».
Так, дивлячись на неспроможний свій рукопис тим самим поглядом, яким командир корабля, що зазнав катастрофи, обводить довірене йому судно, яке занурюється у воду, Бакін продовжував тихо боротися з відчаєм. Напевно, він так ніколи й не вирвався б із його пут, якби наступної миті за його спиною раптом не розсунулися з шумом фусума і разом з вигуком: «Дідусю, а ось і я!» — ніжні маленькі рученята не обхопили його шию. Не встигнувши вбігти до кімнати, онук Таро зі сміливістю та простодушністю, властивою тільки дітям, прудко забрався на коліна Бакіну.
— Дідусю, а ось і я!
— А-а, як добре, що ти вже повернувся. — При цих словах на зморшкуватому обличчі автора «Восьми псів» сяйнула радість, яка змінила його.
Через їдальню доносилися роздратований голос дружини О-Хяку та сором’язливий голос невістки О-Міті: жінки жваво перемовлялися між собою. Час від часу до них приєднувався низький чоловічий голос — значить, разом із жінками повернувся й син Сохаку. Забравшись на коліна до діда, Таро раптом посерйознішав і втупився в стелю з таким виглядом, буцім прислухався до розмови дорослих. Од перебування на свіжому повітрі щоки його розчервонілися, крильця крихітного носика тремтіли при кожному вдиху.
— Дідусю, чуєш, дідусю!.. — несподівано промовив малюк, одягнутий у червонувато-коричневе парадне кімоно. Від зусилля зосередитись і стримати в собі сміх на його щоках безперестанку з’являлись і пропадали ямочки.
Дивлячись на онука, Бакін мимоволі всміхнувся.
— Дідусю, ти кожного дня…
— Що кожного дня?
— Мусиш працювати.
Бакін голосно розсміявся і крізь сміх запитав:
— Ну, а далі?
— А далі… ну, як це… тобі звелено не виходити з терпіння.
— Ах, он воно що. І це все?
— Ні, ще не все. — Закинувши голову із зв’язаними вгорі боковими пасмами, Таро дзвінко розсміявся.
Дивлячись на те, як він сміється, зіщуливши очі, оголивши білі зубки, і як од сміху в нього на щоках показуються ямочки, важко було уявити собі, що коли-небудь, коли він виросте, на його лиці з’явиться той же вираз смутку, що в усіх людей на цьому світі… Так розмірковував Бакін, поринаючи у відчуття щастя, що огортало його. І ця думка ще дужче розвеселила його.
— Так що ж іще мені звелено?
— Багато чого.
— Ну що ж, говори швидше.
— Е-е.. Ти, дідусю, станеш більш великим, ніж зараз, і тому…
— Великим? І що тому?
— І тому тобі звелено бути терплячим.
— Я й так терплячий, — обізвався Бакін несподівано серйозно.
— Іще, іще терплячішим!
— А хто ж усе це мені звелів?
— Це звелів… — Тут Таро пустотливо зазирнув дідові в лице і розсміявся: — Сам здогадайся, хто звелів!