— Ну-у, ви сьогодні ходили до храму, і, напевно, все це сказав пан священик.
— А от і ні! — Таро рішуче хитнув головою і, наполовину зісковзнувши з колін діда, продовжував, злегка випнувши підборіддя: — Сказати, хто звелів?
— Авжеж.
— Каннон-сама у храмі Асакуса! — Із цими словами хлоп’як голосно, на весь дім, розсміявся і стрімко вирвався з рук Бакіна, мовби побоюючись, як би той його не спіймав. Плескаючи в долоні, через те що йому так спритно вдалося піддурити діда, він вистрибом побіг до їдальні.
У цю мить у душі Бакіна сяйнуло щось урочисте й величне. На губах затріпотіла щаслива усмішка. Очі наповнилися слізьми. Його ніскільки не цікавило, чи сам Таро вигадав цей жарт, чи це мати його напоумила. Те, що він почув зараз із вуст онука, було справжнім дивом. «Богиня Каннон звеліла працювати. Не виходити з себе. Бути іще терплячішим».
Старий письменник сміявся крізь сльози й кивав головою, наче дитина.
Вечір того ж дня.
При тьмяному світлі круглого паперового ліхтаря Бакін заходився правити рукописа. Коли він працював, до його кімнати не заходив ніхто, навіть домашні. Потріскування ґнота і сюрчання цвіркунів вели непотрібну в цій притихлій кімнаті розповідь про безгоміння довгої осінньої ночі.
Тільки-но Бакін узявся за пензлик, у його мозку засвітилося щось схоже на слабке мерехтіння. Та варто було пензлику накреслити десять, двадцять рядків, як це мерехтіння зробилося сильнішим, яскравішим. Бакін, який добре знав з досвіду, що це таке, з величезною обережністю водив пензликом. Адже натхнення — те ж вогнище: якщо його невміло розвести, воно відразу ж погасне…
— Не поспішай. Зачекай і поміркуй як слід, — шепотів Бакін, стараючись стримати пензлика, що рвався вперед. Одначе щось у його мозку, подібне до свічення роздробленої на дрібні осколки зірки, вже мчало стрімкіше від водяного потоку. Це щось з кожною миттю набирало сили й мимоволі несло його за собою.
Він уже не чув співу цвіркунів. Тьмяне світло ліхтаря більше не дратувало його. Пензлик у його руці, здавалося, набув окремого, власного буття і безупинно ковзав по паперу. Тепер він писав майже несамовито. Потік, який мчав у його голові з швидкістю Чумацького Шляху, що стелився по небу, робився все повноводішим. Ця разюча стихія страшила його: він побоювався, що його фізичні сили не встоять перед її навалою. Міцно стискаючи в пальцях пензлика, він наказував собі: «Пиши, поки вистачить сили! Якщо не напишеш зараз, то вже ніколи не напишеш».
Але потік, схожий на сяючий серпанок, і без того не збавляв швидкості. В карколомному пориві змітаючи все на своєму шляху, він з натиском налітав на Бакіна. Врешті-решт письменник повністю скорився йому. Забувши про все на світі, він дозволив пензликові кинутися за цим потоком.
У ці хвилини в його величному погляді виражалося те, що перебуває по той бік надбань і втрат, любові й ненависті. У ньому не лишилося й сліду хвилювань — він забув і про огуду, і про хвалу. В ньому було тільки одне — незбагненна радість, точніше — патетичне піднесення. Людині, що не відчула нічого подібного, не зрозуміти того стану розуму, який називається одержимістю творчістю. Не зрозуміти суворого у своїй величності духу художника. А тим часом саме в такі хвилини баченню письменника відкривається Життя, очищене від усього наносного і сяюче, подібне до кристала, який щойно народився…
Тим часом у їдальні, розташувавшись одна проти одної, при світлі паперового ліхтаря займалися шиттям свекруха О-Хяку та невістка О-Міті. Таро, напевно, вже вклали спати. Примостившись трохи віддалік, хирлявий Сохаку згортав лікарські пігулки.
— Батько ще не лягав, — пробурчала нарешті О-Хяку, змащуючи голку олією для волосся.
— Так. Мабуть, знову захопився роботою, — відізвалась О-Міті, не відриваючись від шиття.
— От недотепа! Нехай би ця робота давала сім’ї пристойний прибуток, а то… — з цими словами О-Хяку поглянула на сина та невістку. Сохаку зробив вигляд, буцім не чує, й нічого не сказав у відповідь. Промовчала й О-Міті. Й тут, і в кімнаті Бакіна чутно було, як розливається серед ночі нескінченний плач цвіркунів.
Листопад 1917 р.
Розповідь Йоноске
Приятель (звертаючись до Йоноске[57]). Так, до речі, я хотів би задати тобі одне запитання, якщо дозволиш.
Йоноске. Ну й церемонний же ти, братику! Яке ж саме запитання?
Приятель. Річ у тім… Річ у тім, що сьогодні незвичайний день. Кажуть, що ти ось-ось відпливеш із Ідзу на Острів жінок[58]. Значить, нині прощальна вечірка?
57
58