Йоноске. Виходить, так.
Приятель. От завів я цю розмову, а чи варто її продовжувати — не знаю: боюсь, як би вона не зіпсувала нам веселощів, а ще й перед тайю[59] незручно.
Йоноске. У такому разі не продовжуй.
Приятель. Не можу. Адже я вже почав.
Йоноске. Тоді говори!
Приятель. Не так це просто…
Йоноске. Чому?
Приятель. Тому що в цьому разі ні запитання, ні відповіді не зроблять приємність нам з тобою. Але позаяк ти не заперечуєш — я наберуся хоробрості й запитаю.
Йоноске. Ну говори зрештою, в чому річ.
Приятель. А як ти сам гадаєш, у чому?
Йоноске. От розмазня, далебі. Говоритимеш ти зрештою чи ні?
Приятель. Якщо ти сердишся, мені удвоє ніяково звертатися до тебе. Річ у тім… Якщо вірити тому, що написав про тебе Сайкаку, ти вперше пізнав жінку в семилітньому віці…
Йоноске. Ой, ой, чи не збираєшся ж ти спіймати автора на брехні?
Приятель. Чом би й ні? Поки ще він не маститий. До того ж ця його заява, буцім із дитинства й донині, коли тобі стукнуло шістдесят, ти устиг спокусити три тисячі сімсот сорок дві жінки…
Йоноске. Та ти, я бачу, прискіпливий читач.
Приятель. Так от, він пише, що ти звабив три тисячі сімсот сорок дві жінки… Це правда?
Йоноске. Правда. Звісно, правда, та прошу тебе, хоч трохи охолонь.
Приятель. Щось не дуже я в це вірю. Як не крути, а три тисячі сімсот сорок дві жінки — багатенько.
Йоноске. Мабуть, що так.
Приятель. Хоч якою великою є моя повага до тебе, Сайкаку без сумніву переборщив.
Йоноске. Ну що ж, зменш цю кількість на свій розсуд… Подивись-но, тайю сміється.
Приятель. Хай сміється скільки хоче, але тобі так просто не відвертітися. Викладай щиро, а то…
Йоноске. А то ти візьмешся мене споювати? Оце вже ні. Нічого химерного в усьому цьому немає. Просто наші рахівниці влаштовані не зовсім однаково, от і все.
Приятель. Авжеж, зрозуміло: на твоїй рахівниці виходить більше, чи не так?
Йоноске. Ні, не так.
Приятель. У такому разі… Стривай, хто ж із нас двох розмазня?
Йоноске. Але ж зараз і ти розсердився через справжню дурницю.
Приятель. Нічого подібного. Але, маю сподівання, я теж чоловік. І поки не з’ясую для себе, наскільки саме слід скоротити цю кількість, не відстану від тебе, хоч ти мені голову знеси.
Йоноске. Еге ж, я бачу. Ну що ж, так тому й бути, розповім тобі на прощання, як улаштована моя рахівниця… Твою пісню, люба, ми дослухаємо потім. Передай-но мені віяло, так-так, оце, з малюнком Скьосі. Гей, хто-небудь! Зніміть нагар зі свічки.
Приятель. Подумати тільки, як усе врочисто! Й так усі зразу притихли! Вишня в саду — й та занудиться від такої тиші.
Йоноске. Отже, слухай. Ясна річ, я розповім тобі про один лише випадок з мого життя, тож прошу це врахувати.
Це сталося давно, років тридцять тому. Тоді я вперше приїхав до Едо. По дорозі назад із Йосівари я в супроводі двох тайко[60] мав переправитися через ріку Суміду. В якому місці була переправа — не пам’ятаю. Куди прямував — також забув. Лише зовнішні прикмети того дня, мовби крізь пелену туману, пропливають перед очима. Хмарилось, як завжди в пору цвітіння вишні. Було пополудні. Вздовж ріки, скільки сягає око, вимальовувався невиразний пейзаж, який наганяв нудьгу. Ледь помітно поблискувала ріка. Будиночки, що вишикувалися в ряд на протилежному березі, здавалося, поринули в ліниву дрімоту. Позаду, на тлі прибережних сосон, виднілися напіврозбруньковані квіти вишні, наче на картині, виконаній темперою. Їх пронизлива білизна чомусь справляла гнітюче враження. На довершення всього стояла духота, незвична для цієї пори року, — при кожному русі все тіло вкривалося потом. Навіть біля води не відчувалося хоча б слабкого подиху вітерцю.
Крім нас, у човні їхали ще троє. Один — судячи з усього, чистильник вух, який заробляє собі на прожиття тим, що ходить веселими кварталами, пропонуючи свої послуги. Він був точнісінько як герой лялькової п’єси «Битва Коксінґи»[61]. Другою нашою супутницею виявилася жінка років двадцяти семи — двадцяти восьми з вищипаними бровами, напевно, дружина якого-небудь городянина. І, врешті, третім у човні був шмаркатий прикажчик, який, очевидно, супроводжував хазяйку. Всі ми сиділи, торкаючись одне одного колінами, адже човен був зовсім крихітний. До того ж, позаяк у нього набилося багато народу, вода весь час захлюпувала за борт. Господар човна, непривітний старий перевізник у брилі, сплетеному з кори бамбука, не звертав на це ніякої уваги, спритно орудуючи жердиною і спокійнісінько обдаючи бризками мандрівців… Утім, був серед нас іще один чоловік, такий же незворушний. Я говорю про вже згаданого мною чистильника вух, якого я відразу ж нагородив прізвиськом Канкі[62]. Він був одягнений у китайський костюм, який у поєднанні з капелюхом, оздобленим пір’ям, мав доволі недоладний вигляд. Так само як Канкі, що зі стягом за плечем видерся на вежу замку Сісіґадзьо, він з переможним виглядом дістався носа човна і весь час пощипував накладну борідку, мугикаючи під ніс собі якусь пісню. От і зараз на його чванькуватому лиці з тонкими бровами та випнутою нижньою губою з’явилася багатозначна гримаса, й він голосно заспівав: «На насипу в Сан’я лежить покинуте дитя…» Тут не тільки я, але й тайко мимоволі відсахнулися.
61