— Що це значить? — здивовано промовив інженер Ямакава, прочитавши замітку.
Майор Кімура, повільно випускаючи цівки цигаркового диму, поблажливо посміхнувся:
— Цікава історія! Така річ тільки в Китаї й може трапитися.
— Та хіба це мислимо будь-де?
Інженер Ямакава, посміхаючись, струсив попіл у попільницю.
— Але ще цікавіше, що… — майор не поспішав з дивно серйозним обличчям, — я знав цього Хе Сяоера.
— Знали? Дивовижно! Сподіваюся, при вашому званні аташе ви не будете заодно з репортером вигадувати небилиць?
— Хто ж займатиметься казна-чим! Ні, коли я був поранений у битві біля… цей самий Хе Сяоер також лежав у нашому польовому лазареті, і я для практики в китайській мові кілька разів бесідував із ним. Тут же говориться, що в нього була рана на шиї, отож дев’ять шансів із десяти, що це він і є. Вирушивши на розвідку або щось таке, він потрапив у зіткнення з нашою кавалерією, і японська шабля поцілила йому в шию.
— Дивна історія. До речі, цей Хе Сяоер, судячи з газети, гуляка. Мабуть, якби помер такий чоловік тоді, все було б тільки ліпше.
— У той час це був надзвичайно щирий, гарний, дуже тихий чоловік, серед полонених такі просто рідкість. Тому й лікарі особливо його любили і, очевидно, лікували його з усією ретельністю. Він розповідав про себе дуже цікаві речі. Зокрема, я досі добре пам’ятаю, як він описував мені свій стан, коли він, поранений, упав з коня. Він скотився у грязюку біля ріки, лежав і дивився в небо над прибережними плакучими вербами й буцімто чітко бачив у цьому небі материнську спідницю, жіночі ніжки, кунжутні поля…
Майор Кімура кинув цигарку, підніс до губів чашку з кавою і, поглянувши на сливу в горщику, додав, ніби подумки:
— Він казав, що саме тоді з гіркотою відчув, яким бридким видалося йому все його колишнє життя.
— І тільки-но закінчилася війна, він перетворився на гуляку? Чого варта людина!
Відкинувшись на спинку стільця та простягнувши ноги, інженер Ямакава, іронічно посміхаючись, видихнув дим до стелі.
— «Чого варта людина»? Це ви в тому розумінні, що він просто удавав із себе тишка?
— Авжеж.
— Ні, я цього не мав на увазі. Я вважаю, він так відчував усерйоз, принаймні тоді. Та й тепер, тієї самої секунди, коли в нього (вживаючи газетний вираз) відпала голова, він, мабуть, відчував те ж саме. Я уявляю собі це так: у бійці його, п’яного, звалили разом зі столом. Рана його відкрилася, і тієї ж миті голова з довгою косою покотилася на підлогу. І спідниця матері, жіночі ніжки та квітучі кунжутні поля, які він бачив тоді, знову туманно пропливли в нього перед очима. А можливо, хоча над ним був дах, він дивився далеко у височінь, у глибоке синє небо. І тоді він знову з гіркотою відчув, яке бридке йому колишнє життя. Але цього разу було пізно. Уперше, коли він знепритомнів, японські санітари помітили й підібрали його. А тепер той, з ким він бився, накинувся на нього, лупцював, гамселив ногами. І тут він, сповнений розкаяння, гірко шкодуючи, сконав.
Інженер Ямакава знизав плечима й засміявся.
— Ви великий фантазер. Але чому ж у такому разі після стількох переживань він зробився гулякою?
— А це тому, що людина небагато чого варта, тільки в іншому розумінні. — Запаливши нову цигарку, майор Кімура, посміхаючись, ясним, дещо повчальним голосом промовив: — Кожен з нас мусить твердо знати, що він небагато чого вартий. І дійсно, тільки ті, хто це знає, хоч чого-небудь та варті. А інакше, як знати, і в нас коли-небудь відпаде голова, як відпала вона у Хе Сяоера… Китайські газети треба читати саме так і аж ніяк не інакше.
Січень 1918 р.
Павутинка
Одного разу Будда блукав самотньо берегом райського ставу.
Весь став устеляли лотоси перлинної білизни, золоті серцевини їх розливали навколо незбагненно солодкі пахощі.
В раю тоді був ранок.
Будда зупинився в роздумах і раптом побачив у вікні води, що мерехтіла серед широкого листя лотоса, все, що творилося глибоко внизу, на дні Лотосового ставу.
Райський став доходив аж до надр підземного царства.
Крізь його криштальні води Голкову гору[65] та ріку Сандзу[66] було видно так ясно, мовби у вічко біоскопа.
Там, у безодні підземного царства, кишіла сила-силенна грішників. І трапилося так, що погляд Будди впав на одного грішника на ім’я Кандата.
66