І тільки короткий обривок павутинки продовжував висіти, поблискуючи, як вузький промінь, у беззоряному, безмісячному небі підземного царства.
Стоячи на березі Лотосового ставу, Будда бачив усе, що сталося, від початку до кінця. І коли Кандата, мов кинутий камінь, занурився на самісіньке дно Озера крові, Будда із засмученим лицем продовжив свою прогулянку.
Серце Кандати не знало співчуття, він думав лише про те, як би самому врятуватися з підземного царства, й за це його було покарано по заслузі: знову кинуто в безодню пекла. Яким ганебним і жалюгідним було це видовище в очах Будди!
Та лотоси в райському Лотосовому ставу залишилися байдужими.
Чашечки їхніх перлинно-білих квітів стиха погойдувалися біля самісіньких ніг Будди.
І при кожному його кроці золоті серцевини лотоса розливали навколо невимовно солодкі пахощі.
В раю наближалася полуднева пора.
Липень 1918 р.
Муки пекла
Другої такої людини, як його ясновельможність Хорикава, раніше, звичайно ж, не було, та й у майбутньому навряд чи буде. Ходили чутки, буцім перед його народженням у головах високоповажної матінки з’явився сам святий Даїтоку[67]. Хай там як, він із самого народження свого, кажуть, не схожий був на звичайних людей. І через те жодного разу не траплялося, щоб ми не подивувалися тому, що він зробив. Подивитися хоч на палац біля ріки Хорикава, такий, як це кажуть, «величний», чи що? Там такого понароблювано, що нам із нашим простим розумінням цього не втямити. Люди розповідають про його ясновельможність бозна-що, порівнюють його ясновельможність з імператорами Ші Хуанді та Янді[68], але ж це, мабуть, однаково, що, як мовиться у приказці, сліпому навпомацки судити про слона. Одначе його ясновельможність помишляв не тільки про себе, про свій блиск і славу. Ні, він придивлявся й до того, що було куди нижчим за нього. Він, як мовиться, радів разом з усім світом — таке вже в нього було великодушне серце.
Ось чому, навіть коли його ясновельможність опинився в палаці Нідзьо під час нічних безчинств злих духів, з ним не приключилося нічого поганого. І дух самого садайдзіна Тору[69], який, згідно з чутками, з ночі в ніч з’являвся в палаці Кавараїн, на Третій Східній вулиці, — в тому палаці, що прославився зображенням краєвидів Сіоґама в Мітіноку, — так от, навіть цей привид щез, варто було його ясновельможності на нього прикрикнути. От яка могутність була в його ясновельможності, отож не дивно, що народ в усій столиці — старе й мале, чоловіки й жінки, — коли мова заходила про його світлість, говорили про нього як про живого Будду. Пішов навіть поголос, що коли при поверненні з палацу зі свята сливового цвіту понесли бики, впряжені в колісницю його ясновельможності, й прим’яли одного старого, який саме там проходив, то старий тільки склав руки й дякував за те, що по ньому пройшли бики його ясновельможності.
Отак усе було, й тому багато чого можна буде розповісти про життя його ясновельможності навіть у майбутньому. Як він на бенкеті виставив у подарунок гостям аж тридцять білих коней, як він під час побудови мосту Наґара «віддав у палі»[70] свого улюбленого отрока, як звелів китайцеві-монаху, що знав мистецтво лікування, розрізати собі нарив на стегні… Якщо перебирати все окремо — і краю не буде! Та з усієї цієї безлічі розповідей найстрашнішою, мабуть, буде про те, як з’явилися ширми з картиною мук пекла, що й нині в домі його ясновельможності вважаються найбільшою цінністю. Адже навіть його ясновельможність, якого ніщо в світі не могло засмутити, й той був тоді вражений. А ми, хто йому прислуговував, ледве живі лишилися, — про це що вже й говорити! Навіть мені, що служила в його ясновельможності цілих тридцять років, ніколи більше не доводилося бачити такого страхіття.
Та перш ніж повідати вам про це, треба спочатку розповісти про майстра-художника Йосіхіде, що намалював ці ширми із зображенням мук пекла.
Йосіхіде… либонь, і тепер іще є люди, які його пам’ятають. Це був такий знаменитий художник, що навряд чи в ті часи знайшлася б людина, яка могла б із пензлем у руках зрівнятися з ним. На ту пору було йому, мабуть, років під п’ятдесят. Подивишся на нього — такий низенький, худий як тріска, похмурий старий. У палац до його ясновельможності він з’являвся в темно-жовтому вбранні кариґіну, на голові — шапка моміебосі. Вдачі він був препаскудної, і губи його, чомусь не за віком червоні, надавали йому схожості з твариною. Говорили, буцім він лиже пензлі й через те до губів пристає червона фарба, а що це було насправді — хто його зна? Злі язики плескали, що Йосіхіде всіма своїми звичками нагадує мавпу, й навіть кличку йому дали — Сарухіде[71].
68
69
70
В тогочасній Японії на початку великих будівельних робіт приносили людські жертви, тобто «віддавали в палі».