До речі, коли вже я сказала «Сарухіде», то розповім заразом ось іще про що. В ті часи в палаці його ясновельможності піднесли в ранг камеристки єдину п’ятнадцятирічну доньку Йосіхіде, милу дівчину, зовсім не схожу на свого рідного батька. До того ж, може, тому, що вона рано залишилася без матері, вона була задумлива, розумна як на свої літа, до всіх уважна, й тому всі інші дами, починаючи з двірцевої управительки, любили її.
От з якогось приводу його ясновельможності подарували ручну мавпочку з провінції Тамба, і син його ясновельможності, великий пустун, назвав її Йосіхіде. Мавпа й сама по собі смішна, а тут іще така кличка, от ніхто в палаці й не міг стриматись од сміху. Ну, якби ж тільки сміялися, це ще нічого, але траплялося, що, коли вона залізе на сосну в саду або закаляє татамі в покоях, люди для забави здіймали крик: «Йосіхіде, Йосіхіде!» — чим, звичайно, добряче допікали художника.
Одного разу, коли донька Йосіхіде, про яку я щойно говорила, ішла довгою галереєю, несучи гілку сливи з листом[72], із протилежних дверей назустріч їй, накульгуючи, кинулася мавпочка Йосіхіде — вона, видно, пошкодила собі лапу й не могла залізти на стовп, як зазвичай робила. А за нею — що б ви думали? — гнався молодий пан, розмахуючи хлистом і волаючи:
— Нікчемний злодюжко! Стій, стій!
Побачивши це, донька Йосіхіде було розгубилась, але тут якраз мавпочка підбігла, вчепилася за її поділ і жалібно заскиглила. Дівчині зразу стало так її жаль — просто не перемогти себе. З гілкою сливи в руці, вона відвела рукав, який пахнув фіалками, ніжно обняла мавпочку і, схилившись перед молодим паном, ясним голоском звернулася до нього:
— Насмілюся сказати, це ж тварина. Будь ласка, простіть її.
Та молодий пан уже стояв перед ними. Він гнівно нахмурився й тупнув ногою.
— Чого заступаєшся! Мавпа вкрала мандарини.
— Адже це тварина… — повторила дівчина, набравшись сміливості, а потім із сумною усмішкою додала: — До того ж її звуть Йосіхіде. Виходить, буцім ви гніваєтеся на мого батька, і я не можу спокійно дивитися на це.
Тоді, звичайно, молодий пан опанував себе:
— Он як!.. Ну, коли просиш за батька, я, так тому й бути, поступлюся і прощу, — сказав він неохоче, кинув хлист і пішов через ті самі двері, звідки показався.
Дружба доньки Йосіхіде з мавпочкою й почалася з того випадку. Дівчина підв’язала їй на шию, на красивій червоній стрічці, золотий дзвіночок, який дістала в подарунок від молодої пані, й мавпочка вже не відходила від дівчини. А коли одного разу донька Йосіхіде, застудившись, лежала в постелі, мавпочка невідлучно сиділа біля неї — може, це тільки здавалося, — із сумною мордочкою і весь час кусала собі нігті.
Відтоді — дивна річ! — ніхто вже більше не мучив мавпочку, як бувало раніше. Навпаки, мало-помалу її почали пестити, навіть сам молодий пан іноді кидав їй персимони або каштани. Мало того, коли одного разу хтось із челяді стусонув мавпочку ногою, молодий пан дуже розгнівався; й говорили, що небавом по тому його ясновельможність звелів доньці Йосіхіде з’явитися до нього з мавпочкою на руках саме тому, що йому стало відомо, як розгнівався молодий пан. Тут, до речі, до нього дійшли й розповіді про те, чому дівчинка так любить мавпочку.
— Дівчисько — гарна донька. Хвалю.
Так по волі його ясновельможності дівчина дістала в нагороду алое акоме. А коли й мавпочка поштиво взяла в руки акоме, роблячи вигляд, буцім його розглядає, його ясновельможність зволив іще дужче розвеселитись. Ага, ось як це було, і, значить, його ясновельможність почав прихильно ставитися до доньки Йосіхіде саме тому, що схвалив її повагу та любов до батька, які відбилися в її любові до мавпи, а зовсім не тому, що він був сластолюбець, як балакали люди. Щоправда, й такий поголос пішов не без причини, та про це я розповім, не поспішаючи, якось іншим разом. Поки що досить сказати, що при всій її красі не такою людиною був його ясновельможність, аби задивлятися на якусь доньку художника.
Так от, донька Йосіхіде пішла від його ясновельможності з честю, а позаяк вона була дівчина тямуща, не викликала до себе заздрості решти камеристок. Навпаки, відтоді її разом із мавпочкою почали панькати, й так часто супроводжувала вона молоду пані, що, можна сказати, майже не відходила від неї.